Гандбол

Увесь вільний час — гандболу! І наскільки ж злагодженою була наша команда: якщо навіть ми й віддавали гру супернику, то на поразку відповідали спокійним аналізом у кімнаті Диментія та ще інтенсивнішими тренуваннями. А ось відзначити здобутий кубок… Тут нам не було рівних на полігоні.

Валера Білов і Лев Костюк.

З нього ж треба пити добрий напій, а не вульгарний «хмыз». Давайте коньяк із шампанським!

Атакую. У воротах помітний всевидячий Лев. Під номером 5 Шершень.

Негайно, після душу, звісно, вирушала група з двох-трьох кремезних — «естетів» з чемоданами на станцію Тюра-Там, до найближчого потяга, щоб взяти на абордаж вагон-ресторан. На полігоні діяв сухий закон, у магазинах не продавалися жодні спиртні напої. А відзначити перемогу хотіли не лише гравці, а й вірні вболівальники.

А потяги на нашій станції, щоб звести до мінімуму можливість спілкування проїжджого люду з аборигенами, зупинялися максимум на п’ять, а деякі — на дві хвилини. Висадка й посадка в вагони завжди проходила в шалено швидкому темпі під підбадьорливі крики провідників. І треба було за ці секунди врізатися в вагон-ресторан, набити чемодани пляшками, розрахуватися й одразу, вже на хорошому ході потяга, зістрибнути на землю.

Звісно, і працівники ресторану зі свого боку готувалися до відбиття атаки: заздалегідь на вільні столи виставлялося все, чим вони багаті, і їх не треба було спішити, товар зникали зі столів миттєво.

Кілька разів під час таких натисків я бачив обличчя пасажирів-туристів ресторану. Вони всі переставали жувати й пильно дивилися на нас, притуляючись до вікон, то боялися нас, то щоб не заважати. У вагон архаровців залетало десять-двадцять. Закуповуватися встигали лише лідери. І бігом до виходу, доки потяг не набрав ходу. А кататися до найближчої станції й назад не до снаги, колектив чекає! Одного разу через серйозну травму кисті довелося стрибати з мародерським, тобто величезним чемоданом із здобиччю, спиною вперед на хорошому ходу потяга в білій сорочці й випрасуваних чорних брюках. Кручилося, як у кіно. Тоді розбилося дві пляшки вина, шкода була, не така, як розірвані штани й сорочка. Але якщо дозволяв час, то закупівля робилася обдуманішою. Спокійно сідаєш у вагон-ресторан, обідаєш і запасаєшся. Не хапаєш, роззявивши очі, усе, що простягають тобі спритні ручонки буфетника. Їдеш до Кзыл-Орди чи Джусалов і в такому ж вагоні-ресторані назад, як білий чоловік. До Орди чотири години, до Джусалов дві.

З гандболом опосередковано пов’язана моя перша зустріч після закінчення школи з однокласником Юрою Шахворостовим. Була справа в перерві однієї гри. Сидимо на лавці, віддуваємося, витираємось, оточені чимось упевнено радятьшими справжніми вболівальниками. Раптово в цій збудженої юрмі бачу щось явно рідне, але забуте, широко усміхнене широке обличчя. Та це ж Юрка «Чих». Мій давній шкільний товариш, однокласник. Оце ж радість! Після гри йдемо вже вдвох до мене. З’ясувалося, Юра давно вже працює в фірмі академіка Решетнева, базованій у Красноярську-26. Це всі супутники зв’язку, «Молнії», «Екрани», «Горизонти» та інші. Прибув у відрядження і знайшов мене. Значно пізніше, коли я вже служив на північному полігоні, Юра знайшов мене й там.

А починали грати в гандбол 7х7 на полігоні в 1962 році на пустирі на краю центрального парку. Пилюки не продихати. На воротах — волейбольні сітки. Розмітка — подряпані борозни. Якщо налетів вітер, усе ховалося в хмарах пилу, команди й судді завмирали на місці, заплющивши очі. Потім довго шукали улетучений вітром м’яч. Терпіли ми це, терпіли. Але одного прекрасного дня приїжджаємо на чергову гру, а там ні суперників, ні суддів. Якийсь збій у плануванні. З слів обурення перейшли до дій. Якимось здоровенним колодою, як тараном, розтрощили ворота й повернулися на свій майданчик. Начальство все правильно зрозуміло, і невдовзі спортивний актив сидів на нараді в Домі Офіцерів. Генерал, заступник із стройової частини, вислухав наші скарги і призначив мене керувати будівництвом нової гандбольного майданчика в самому зручному місці парка з невеликим карт-бланшем на матеріали та будівельну техніку.

На нижньому фото Лев, Вова Червушенко й Женя Лебедев.

Через два тижні майданчик із захисними сітками й лавами для вболівальників був практично готовий. Гравці всіх команд вийшли на суботник і довели майданчик до потрібних умов. А фінальні ігри поки що довелося проводити на терміново розміченій танцювальному майданчику.

У перерві. Граємо на розміченій танцмайданчику. Зліва направо: Женя Лебедев, Віталій Морозов, Коля Чернишов, я та Фарід Мухамедов.

Ми любили гандбол, але й він давав нам можливість встряхнутися, на якийсь час відірватися від буднів, побачити нові міста. За роки служби на полігоні вдалося в складі збірної побувати в Новосибірську, Харкові, Термезі, Кірові, Алма-Аті, а в Ташкенті неодноразово.

У таких «котелках» готувався чудовий плов на вулицях Ташкента. Фарід, Лев і Коля Шуваєв ковтають слину.

Чотирьом офіцерам полігону, зокрема Льву Костюку, Колі Чернишову та мені (четвертого не пам’ятаю) в Кзыл-Орді оформили цивільні паспорти на вигадані імена зі всіма необхідними печатками та прописками. Я був Рафаїлом Галееєм, без по батькові, татарином, викладачем, членом спорттовариства «Енбек». У решти хлопців легенди були менш екзотичні. Паспорти для того, щоб ми могли виступати за область на республіканських змаганнях — і ми цим займалися. Пам’ятаю, на перерві після першого тайму першої гри в Алма-Аті прибіг представник Кзыл-Орди і почав кричати, що він партквиток втратить, якщо ми під час гри будемо називати один одного своїми іменами. Було непросто, та ми його зрозуміли і дружно перейшли на нелегальне становище. Довго після того на полігоні мене називали «Рафкад» або «Рафка».

Я неодноразово згадую славне місто Кзыл-Орду, наше «Кзыл-Париж». Річ у тім, що це наш обласний центр. Низенький, зелений, найпам’ятніше про нього — аптека з гігантською банкою чорних п’явок. По ночах грьодкіший сморід від дружно спущених фекалій у міських арыках. Амбре!

Наступна глава >>