Початок

(баллада інженера-випробувача) Тим, хто розуміє

Виконую побажання мого сина — розповісти про себе й моїх друзів-товаришів.

Спробую…, правда, це не застільний треп. Це праця і натхнення. Якщо перше ще можна виконати зусиллям волі і сидіти й тупо набирати слова і речення, то з другим явно будуть проблеми…

Народився в 1941 році 23 лютого в місті Кемерово. Там же двома роками раніше, 9 лютого, народилася моя сестра Валя, але прізвище й по батькові у неї за першим чоловіком нашої мами. Тому вона Дмитриенко Валентина Костянтинівна.

Наша мама народилася 8 березня 1920 року в місті Славгороді Алтайського краю в сім’ї залізничника, або за анкетними даними сталінських відділів кадрів — службовця. Свою рідну прізвище Марьенко вперше змінила на Дмитриенко у зв’язку з виходом заміж. Трудову діяльність закінчила ст. бухгалтером УРСа п/я 50 гор. Мелекесс, Ульяновської обл.

Валин папа, Дмитриенко Константин Максимович, 1917 року народження. Відвоював фінську кампанію, а загинув 2 вересня 1942 року поліруком роти важких танків під Смоленськом (село Абуражна, Кармановський район, Смоленська обл.). Перезахоронений у містечку Сичевка Смоленської області. На цивілці працював бухгалтером. Предки Валі прийшли в Сибір за часів столипінських реформ із Білорусії.

Мещеряков Андрей Никифорович 1906 року народження, Новоросійськ, у сім’ї майстра-клепальника. А оскільки за царських часів високо оцінювалася високопрофесійна праця, то жили не бідно і син, звісно, пішов стежкою батька. Для початку — нагрівальником клепок з одинадцяти років, а потім підручним. Труби великого діаметра й резервуари збирали виключно клепкою, і підручному випадала почесна роль сидіти в цій самій трубі або цистерні й масивною болванкою-підпіркою підпирати зсередини клепку в той час, як по її закладній головці шарахали майстри потужними молотами. Десь у старих паперах лежить з тих часів збережене батькове посвідчення «Клепальщик-глухарь». Одним вухом тато погано чув, а в іншому постійно стрекотали кузнечики. Тому під час прогулянок із розмовою мені треба було йти тільки ліворуч. До війни тато з відзнакою закінчив технікум і працював майстром у Кемерово на заводі тресту «Азот». Для посвячених — робив порох. У пам’яті його яскраві розповіді про диверсії в цехах і вибухи.

З початком війни і першим диверсійним вибухам корпуси порохових виробництв розукрупнили, роздробили на маленькі. Розтягли по площі і зробили виключно з вишибними дахами і зовнішнім освітленням. Щоб при вибуху дах легко злітала, а обладнання не страждало від надлишкового тиску. Кожен цех оточувався з усіх боків високим земляним валом. А світло в цехи подавалося тільки через вікна ззовні прожекторами. Однією з найнебезпечніших процедур була операція продавлювання вже протравленого в суміші азотної і сірчаної кислоти і промитого великою кількістю спирту й ефіру бавовни, у формі патоки, через фільери. Продавлювання здійснювалося шнековою машиною типу м’ясорубки. Процес безперервний. При заминці макаронини ще не порізаного пороху дуже швидко застигають на півдорозі, і при виймання, чистці механізмів, могли легко спалахнути, оскільки треба було діяти без промедлення й затримки. А на коліях вже стояли вагони складу з партією наперед виготовленого пороху, готові до відправки на поруч розташований снарядний завод, чекають, коли на заводському полігоні відстріляють контрольну партію снарядів, снаряжених цим порохом. Безперервна стрільба з різнокаліберних гармат днем і вночі. Бувало і так, що порох «не пішов». Увесь склад розвантажується, і лише щойно виготовлений порох згорає. Оце коли німецькій агентурі вдавалося підорвати й такий потяг, то страждало все виробництво. А взагалі, казав тато, після аварій або диверсій з виробництва в основному йшов народ сліпий, із вибитими очима. Своїм ходом, з поводирями, перев’язані голови. Після серйозних вибухів майже колонами. Отже до кінця війни й відпрацював на порохах, іноді жили в цеху місяцями не виходячи за проходну. «Зате спирта і оселедця було вволю», — підсумував тоді батько.

А рід Мещерякових ішов від донських козаків і дуже можливо, що від Матвія Мещеряка, помічника Ермака Тимофеєвича. У 1965 році ми відвідали Краснодар, де жили брати й інші родичі тата, і при перших обіймах звучало: «Ми, Мещеряки!» І мій прадід, лихий дядько, зі слів мами, шалив на Волзі грабежом купців. Що було, то було…

Безперечно, гени предків якимось боком вириваються у нащадків, що й проявилося в нас з Валєю. Вона завжди відмінно й прилежно вчилася і донині, рухаючи наукою, викладає в Красноярському університеті. А я, явно схильний до авантюризму, поміркованого, подався в офіцери ВВС, відслужив 28 років у Радянській Армії, відпрацював 18 років на громадянці і давно бездіюю.

Дошкільні роки пам’ятаю фрагментарно, багато деталей, буквально до листочка з дерева, навіть пам’ятаю ряд смакових відчуттів, але зв’язати по роках не зможу. Пам’ятаю кемеровський сніг, він був червонуватий від промислових викидів. Добре пам’ятаю велику металеву моторну лодку батька і в ній стаціонарний двигун, він був встановлений у середній частині човна. Вміщала вона п’ять-шість дорослих. Поїздка на полювання з батьками на ту сторону Томі. Дуже добре пам’ятаю великого чагарник ожини з великими сизими ягодами і руку батька, що вказувала на солов’я, якого я так і не побачив. А він, за словами батьків, підпустив нас зовсім близько. Величезний дерев’яний ящик із запасними деталями для мотора стояв біля стіни, і я не відходив від нього, постійно щось перебираючи в ньому. Це була для мене найкраща іграшка на світі. Пам’ятаю навіть обличчя полонених японців, їхні досить легку для сибірської зими одіжонку, намотки, якісь не дуже товсті бушлати й кепи, їхні формені, із якоюсь маленькою квадратною кокардою червоного кольору.

Морозним груднем 1946 року ми переїжджали з Кемерово в Барнаул і стояли на якійсь станції. У вікно був видний стояв поруч склад із вагонів пульманів, наповнених цукровою бурякою. Пульманівські — це великі чотиривісні, відкриті зверху вагони. До війни вантажні вагони були в основному коротенькі, двовісні. Раптом звідкілясь з-під вагонів почали вискакувати шустрі японці, всі вузькоокі, злазити на ці вагони і скидати вниз буряк. Їхні товариші тут же збирали її в охапку. Чомусь запало в пам’ять, що вони не були розхристаними й рваними, а якимись однаковими, акуратними, одного кольору й росту з опущеними вухами однакових головних уборів.

Барнаульське літо пилове й жарке. З літніх розваг основне — це викурювання, точніше, вивільнення тарвтулів з нір. Тут важливо зібрати достатній колектив пацанів із солідним запасом сечі. Дружно стали в коло над норкою і дружно почали дмухати в цю саму норку. Через десяток секунд із нори вилазить шалений шерстистий павук, слабаки в драп, а решта хоробрих намагаються павука укокошити, що дуже не просто. Шустрий дуже.

Улюблене ласощі хлопців — це жмых. То чи жили дуже бідно, чи жмых раніше не сильно віджимали, але смак його з задоволенням згадую і зараз. Але найсмачніше, просто розкошне ласощі, це товстий шматок дуже білого хліба прекрасної випічки, намазаний маслом і щедро посипаний цукром. Об’їденя! Але поглинати його завжди хотілося не вдома, а на вулиці, на ходу, з хлопцями.

А почну-ка я всерйоз згадувати з 1947 року. Наприкінці літа, десь у серпні, з Барнаула ми переїхали в старовинне уральське місто Киштым і знімали житло в міцному приватному будинку з потужними важкими воротами. Двір будинку був вимощений величезними гранітними плитами, між якими пробивалася густа темно-зелена трава. Жили втроє, без тата. Він з’являвся дуже рідко, мабуть раз у місяць. У цей час він уже працював у закритому місті Челябінськ-40¹, а на нас із мамою оформлявся допуск, через який довелося чекати не один місяць. Монтажників і майбутніх експлуатаціонників-атомників набирали в основному з хімічних виробництв. Тато сміявся, розповідаючи, що Берія, куратор атомного проєкту, думав обійтися п’ятьма тисячами працівників.

Узимку в місті кыштымських пацанів улюблена розвага — спеціальним гаком чіплятися за задній борт вантажівки і лихо катити за ним на снігурках. Це металеві ковзани із загнутим угору носком і жорсткою платформою для будь-якого взуття, у якій були отвори для мотузок. Позначеними мотузками ковзанки міцно прив’язували зазвичай до валенок, основної зимової взутки, з допомогою дерев’яних паличок-закруток. Пам’ятаю ревучу Валю, хтось навіяв їй лизнути щеколду воріт у сильний мороз…

Прийшов на нас допуск і приїхав за нами студебекер. Речей було небагато, да й до «сороковки» не так далеко від Кыштыма.

З травня по жовтень 1945 р. проводилися роботи на Південному Уралі з пошуку будмайданчика для будівництва першого атомного реактора. Місце під нього мало бути не просто оптимальним з точки зору виробничої технології, але й відповідати вимогам зовнішньої секретності. Пошукові роботи велись на обширній території у східних передгір’ях Уралу, біля ланцюжка озер Увильди на півдні й Іткуль на півночі. Зупинилися на районі між містами Кашлі і Кыштым: на великому мисі південного берега озера Іртяш — це між містами Кыштым і Кашлі, біля старої демидовської дороги, що проходила по східному й південному берегам озера. Раніше на цьому місці знаходилися піонерські табори і підсобні господарства.

Наступна глава >>

Примітки

1. Пізніше «Челябінськ-65», «Озерськ». 19 липня 1948 р. Запущено перший у СРСР промисловий уран-графітовий реактор «А» для наробки зброярського плутонія. Потім на цьому підприємстві (перша назва «Комбінат № 817», зараз «ПО «Маяк») в різні роки побудовано ще 4 реактори для наробки зброярського плутонія.

   Тато завжди називав їх «котли».

   14 квітня 1949 року на металургійному заводі отримано перший злиток металевого плутонію. «Тримаєш у руках добре гріє» — згадував Михайло Степанович Дорохов свою роботу в першій групі молодих хіміків, зайнятих на фінішних операціях із плутонієм у младів роки в «сороковці». Ще не накопили матеріал на першу бомбу, як з’явилися перші покійники. Із 22 працівників тільки його групи, всього, включно з тими, хто лікувався в клініці на Говорова 6, померли 20.

   У серпні виготовили півсфери з плутонію і відправили в Арзамас – 16(КБ-11) на збірку виробу.

   29 серпня 1949 року перший вибух радянської атомної бомби (плутонієвої) потужністю 20 кілотонн на Семипалатинському випробувальному полігоні.

   22 грудня 1951 р. у Челябінську 40 запущено реактор АІ, призначений для наработки надважкого водню (тритію), що використовується при створенні водневої бомби.

   12 серпня 1953 р. вибухнула перша воднева бомба (потужність 400 кілотонн).

   ↩