Відпустка 1964 року

Серпнева відпустка 64-го року було вирішено провести кістяком команди, одночасно й разом. Спочатку троє друзів, Лев Костюк, Вол Амбрасович і я, поїхали прямо потягом до славного міста Мелекесс.¹ Перед виходом на пенсію в 1963 році батька відпустили з Красноярська-26, і він обрав тихе містечко на впадінні красивої рибної річки Черемшан у Волгу, хоча йому пропонували посаду директора якогось невеличкого заводу на околиці Москви.

За домовленістю з батьками далі країною ми подорожували на новенькій батьківській “Волзі” ГАЗ-21. На ті часи це була шикарна машина. Лев і Вол заздалегідь купили по блату в Кзыл-Парижі пару волгівських шин на запас, дефіцит немислимий. Їх ми везли потягом до Мелекесса, потім довго катали на задньому сидінні машини. За кермом “Волги” я чимало сидів у попередню зимову відпустку й без хвилювань виїхав від батьків. Їздив у грудні 63-го близько 3-х тисяч разів і цілком освоївся з машиною. Але ось одразу, на перших же кілометрах початої подорожі, на мене раптом навалилося якесь відчуття відповідальності за техніку й захід у цілому. Почав чути дивні нові звуки в ходовій та двигуні, і всі вони здавалися підозрілими й неправильними. Якимось чином у перший день не до спільного ентузіазму. На зупинках сам не знаю чого шукав під капотом і машиною. Швидко переболів цим мандражем, і далі все пішло спокійніше.

Першу зупинку зробили десь під Пензою. Смажили свинину на сковороді до спалаху полум’я, куплену ще в Мелекессі, і від’їхали, забувши кілька пляшок пива, покладених у річку для охолодження. От кому-то пощастило знайти! Заходимо до гастронома міста Бєднодем’янівська: поповнити запас харчів або взагалі щось поїсти. Запасу-то й не було вже. На полицях — банки з маринованими огірками, а під склом вітрини одинокий шматок вітреної печінки. Ну, прямо передвісник Горбачевсько — Єльцинського ізобіля. Забытий Богом і славною партією край.

Не без тремтіння заїжджаємо до Вола в Москву. Практика їзди в великому місті нульова: багатосмуговий рух і, здавалося, неймовірні швидкості. Дуже швидко освоївся, вловив суть руху в потоці й навіть почав трохи нахабувати. На другий день поїздок застряг на якомусь перехресті з «Москвича 403» ззаду. Б’ю йому фари, собі — фари. Але від удару й різкого гальмування наш мотор зсунувся вперед, і вентилятором пробиває радіатор. Дзвін скла й журчання води. І звідки взялися оці зеваки — щільно оточили машину, «співпереживають». А ми сидимо, усі в чорних штанах, білих сорочках, три фраєрки. А вода з радіатора все журчить і журчить. Зараз, як згадую, тремтить нога на педалі акселератора. Тут же підходить мент, забирає мої права й віддає їх власнику «Москвича» зі словами: «Розбирайтесь самі й швидко звільніть перехрестя». Від’їхали в якийсь провулок і розібралися. Чоловік нормальний. Лише пожурився, що його б’ють у другий чи третій раз, а він нікому. Знайшли таксомоторний парк і шустрі майстри попрацювали «Москвича», і ми з ним розпрощалися, навіть отримавши його домашню адресу з телефоном і запрошеннями зазирати в гості. Діловито йшов вечір, а машина наша ще не була відремонтована. Лев залишився в ній ночувати, а ми з Волом рушили громадським транспортом додому. Ранком домовилися з майстрами не без допомоги спирту, підготовленого з полігону, отримали ремонт і навіть оленью на капот. «Волги» в ті роки вже випускалися без цього красивого заводського символу.

Погостували днів п’ять і, не зволікаючи, мчимо на південь, в місто Кримськ, там нас чекав Шершавий, а також Коля Чернишев. За кермом сидів здебільшого я, і на ділянці шляху від Москви до Півдня так втомився, що по прибутті до Шершня одразу заснув. Проспав півдня, прокидаюся, а гульба йде повним ходом. Добре погостили в щедрих господарів, але час виконувати задуманий план. А від покришок виявилося й не просто позбутися. Резина італійська, дуже еластична й безкамерна. Це відлякувало місцевих, що ганяли по горах таксистів. Боялися, що вона буде сповзати під бічними навантаженнями. Все ж продали, позбулися цих «пасажирів». Зате ця затія з ними врешті виявилася дурницею. Їдемо вчетверо в Крим, переплавляємося паромом через Керченський пролив, штовхаємо не менше двохсот метрів угору машину на заправку, доїжджаємо і мчимо до Феодосії. Рано-вранці врізаємося на якийсь гальковий пляж і капітально сідаємо на брюхо в п’яти метрах від води. З допомогою відпочивальників викарабкиваємося, купаємося, і я одразу помічаю зміну чистоти й кольору морської води порівняно з 1951-м роком у гірший бік, що особливо видно, коли дивишся на море з гори. Чітко проглядається на відстані двохсот метрів межа синьої чистої води й мутнуватої, білуватої, аж до самого берега. Відвідали галерею Айвазовського і не затримуючись у дрібних містечках на березі, переїхали в Ялту. Розмістилися в приватному секторі й одразу дружно пішли в розгуля, просаджувати відпустку, але все ж з глуздом.

А далі Одеса-мама, Молдавія з Закарпаттям і найзахідніша частина походу — Ужгород. У Ялті ми провели не менше тижня, посадили Колю на потяг і далі за заздалегідь складеним маршрутом знову покаталися втроєм. Перед стартом із Ялти не поспішно промили-продули карбюратор. Це зайняло нас з Волом цілий день, бо робота кипіла під чеське пиво з гарячим копченим муксуном. Приємно запам’ятався молодий вино в Закарпатті. Пам’ятаю Рахів, Коломию, Сваляву. Але більше всього запам’ятався саме місцевий молодий напій. Увесь маршрут відпустки знімали на кіноплівку. Столиця Молдови Кишинів дуже схожа на Кзыл-Орду, хіба що на пару вищих будинків більше. З Кишинева різко повернули на захід, спеціально, щоб подивитися на оспівану в багатьох радянських романах і повістках про диверсантів і шпигунів прикордонну річку Прут. Проїхали, подивилися. Мутна й швидка. Відмітили відпускні в комендатурі Ужгорода й помчали в Мінськ, до сестри Льва. У Мінську обслуговували машину самі й рушили на Москву, тут ми й справді помчали. Спідометр оцифровано до 140: стрілка лягала на упор, а мотор розганяв машину ще й ще. Магістраль Мінськ-Москва в ті роки була кращою в Союзі, автомобілів було мало, ганяй, не хочу! На найменших нерівностях машина підіймалася в повітря й летіла якусь відстань, не торкаючись землі. Страх і захват. А дурні радіють.

Майже на кожній зупинці знімали краєвиди й себе на кінокамеру. Підхоплювали один одного одразу після денного сну на задньому сидінні й у момент «відливання». Натюрлих. Морда замаслена, незадоволена.

Приїхали в Москву, переночували у Вола, зібрали чемодани, мама Вола нагодувала нас сніданком і під її напуттями про відлетілих соколів ми рушили до машини, залишеної на ніч у внутрішньому дворі. Іду з чемоданом першим і бачу, що машина стоїть на своєму місці, але якось не так… Якісь погані передчуття… Підходжу ближче, а бідолаха стоїть на цеглинках: у неї, рідної, відсутні праві колеса! І все, що було в салоні, включно з кінокамерою, зникло. Упакували навіть килими з сидінь, окуляри й спиртову пічку.

Чомусь перша думка з образою: «у кого вкрали, гады?» Ідемо в відділення, викликаємо ментів. Прийшли два менти й одразу ошарашили: був дощ, собака слід не бере. Одразу дали зрозуміти, що займатися такою нісенітницею, тим більше авто з ульяновськими номерами, не будуть. Я написав заяву, і ми зачесали репи. Відпустка добігає кінця, грошей лишилося лише на бензин до Мелекесса, машина стоїть на цеглах. Що ж робити? Виручив шкільний друг Вола, позичив грошей на купівлю дисків і шин. Швидко обулися і вперед: 1000 км до Мелекесса, гроші в обрез на бензин, з їжі лише півпачки рафінаду. З великим трудом подолали останні кілометри до дому: ґрунтова дорога після дощів повністю розкисла, тоді асфальт був далеко не повсюди, трохи розтяглися й, брудні, голодні, але цілі, повернулися в батьківський дім. Обмилися, підкріпилися й бігом на потяг, на Тюру! У відпустці прогуляли 52 дня, намотали на лічильнику більше 12 тищ, відзняли велику котушку кіноплівки, наділилося боргів, але все одно всі фігуристи задоволені безмірно!

З із кіною вийшло не дуже. Цю кінокамеру я взяв на відпустку в Вову Денисова й до того ніколи не знімав кіно. Плівки було багато, і на кожній зупинці в дорозі й при будь-якому приводі, і без камери вона не випускалася з рук. Знімали все й усіх. Приїхали з Москви проявлені плівки. Склеїв усе. Усі зібралися зі своїми дамами на перегляд… Неприємний сюрприз. Вийшло не кіно, а шалений калейдоскоп немислимого скупчення випадкових слайдів. Треба ж було пропрацьовувати кожен об’єкт, а не знімати секундні сюжети. Проектор стрекоче, ми сидимо мовчки в розгубленості всією компанією, і лише хтось час від часу вскрикив, встигнувши щось упізнати на простина-екрані. Повний конфуз. Цю плівку швиденько якось подарував Льву.

А роман наш з Оленою Іванівною тривав, він не тьмянів, а палав яскравим полум’ям. Пішли до командира частини, підполковника Гонтаренка, доповіли мету візиту. Ставився по-батьківськи, схвалив. «Пишіть, — каже, — рапорти, відправимо їх в управління, і через місяць папери повернуться з позитивним рішенням». А починати спільне життя з якихось вульгарних очікувань казенного рішення нам зовсім не з руки. Щоб різко прискорити процес, таїнство вінчання вирішили здійснити в ЗАГСі селища Казалинськ — найближчій до нас одноіменній станції на півночі від Тюри. Так буде дешевше. У жениха борг за кінокамеру й колеса, а у нареченої з приданого один перегорілий прас.

«Нульовий квартал» біля бесідки космонавтів. Сир-Дар’я в крижаному стані. Лена демонструє прекрасне пальтецо, придбане випадково в дитячому відділі чимкентського універмага.

29-го жовтня 1964-го року сіли в вагон-ресторан, замовили, мабуть, по повному стакану чаю, вийшли в Казалинськ, знайшли невеличкий побілений будиночок і в пошуковій кімнатці виклали прохання молодій казашці. Домовлятися довго не довелося: спрацював десяток у моєму посвідченні. Отримали потрібні печатки, переплативши ще один рубель 50 копійок. Я шляхетно відмовився від решти з трьох рублів. З’їли по беляші й, як ні в чому не було, повернулися на свій майданчик.

На балконі нашої квартири на вулиці Комарова. Видно в льоду Сір-Дар’ю та паркан «Нульовки».

Нікому з хлопців я не оголошував про весілля, але, очевидно, через штаб або через сарафанне радіо народ дізнався. І ось ми вдвох, не під руку, у нас це якось не прийнято, йдемо в клуб на фільмецю. А клуб у частині дуже великий, фільм якийсь хорошенький, людей повно, і в першому ряду великого поперечного середнього проходу сидять усі мої чоловіки: Вол, Лев, Фарід, Гешка Павлов. Побачили нас і відразу перестали сміятися та розмовляти. Морди зробилися чимись чужі й ошалілі. Підходимо, проходимо повз, і вони вітаються майже на «ви». Всім якось незручно, ніяково. Оце було кіно!

В універмазі. Фотографує нас Людмила Петровна Коврига. 1965 рік

Командування запропонувало організувати комсомольське весілля, але ми за тотальну безденіжність погодилися лише на кімнату в двокімнатній квартирі. Другу кімнату в нашій «двушці» займали подружжя Григорови. Юра й Козибелла, в миру Катька. Юра спокійний, без шкідливих звичок, з пристойною спадковістю. Але зовсім не така Катька. Шалависта, що курила й пила, керувала військово-торговельним магазином, десь на 61-й майданчику. Один око зелений, інший карий. Не жадібна, балувала нас інколи чеським «Будваром» або «Праздроєм» — немислимим дефіцитом. Занадто шаловита. У перший же вечір нашого знайомства рішуче схопила мене за мітку зі словами: «І з чим це ми одружилися?» Ну, а з часом у наших сусідів-новоспечених молодят почалися практично регулярні нічні сутички з холодною зброєю (кухонний ніж) і спецзасобами (топір). Це Козибелла приходила додому п’яною. А до ранку вже воркували як голубки. Замирення. Скучати не давали.

Останнім сусідом виявився флотський лейтенант Ваня Іорин. Випускник бакинського училища з човновими ядерними силовими установками. Дуже сором’язливий і делікатний хлопчак. Але не пощастило йому з першим начальником у його частині. Виявився якийсь піхотно-артилерійський майор із давньою образою на всю флотську братію. Напевно, рана була глибока, судячи з того завзятості, з якою він третував молодих мариманів. А може, його дратувала їхня гарна чорнобіла офіцерська форма. Звісно, на тлі пилової степу й нашої маси, зелененьких, моряки виглядали дуже імпозантно. І от щоночі Ваня йде до мене, щоб улягти душу. То майор, на думку Вані, зовсім не в тему виголошує: «Сверкнула жопа і океан затих», то «негри умирають у самоті». А найходове в нього: «е..л я Ваш пароход, який гівно в Туреччину возить!». Яке судно? Яке гівно? Яка Туреччина? — знову щиро обурюється Ваня; ми не знаємо такої приказки. Але саме найбільш болюче — що при народі, під строєм, «майор називає нас, офіцерів, «МАТРОСАМИ». Ми не матроси. Ми моряни!» Утішає, як міг. Усе одно я старший за нього.

Гена Домонтович продав нам трисекційну стінку-секретер і розкладний диван. ² Із апаратури в нашій кімнаті — «Фестиваль» і магнітофон «Астра-2». Дві великі саморобні колонки, обтягнуті зеленою підкладочною тканиною. Книги. Ні ложок, ні виделок з тарілками. Звичайна хрущовська п’ятиповерхівка, квартира на верхньому поверсі, вікна на «нульовий квартал», оселя космонавтів і високих гостей. А «квартал» — це два двоповерхові будинки на березі Сір-Дар’ї. А вулиця наша називалася Центральна, хоч була найкращою, за нею великий парк (до кожного дерева підведена труба зрошення) і за парком величезна казахська річка Сір-Дар’я. Після загибелі космонавта Комарова вулиця отримала його ім’я.

Перед Новим 65-м роком у частину прийшла телеграма з викликом мене в Москву, на Петровку 28. Оформили відрядження й я в столиці. Назустріч зустрів слідчий Максимов, завів у знамениту будівлю й розповів, як мені пощастило. Петровка розслідувала велике «тканеве» діло, і під час обшуку в одній з «малин» знайшли наші речі й колеса. Просто злодії, як кажуть, мимоходом «випадково» або з жадібності розвісили машину. Усе вкрадене свалили в купу на якійсь «малині», де його й виявили під час обшуку. А тепер треба провести офіційну процедуру опізнання, і за позитивного її результату можна буде забрати свої речі. Записали з моїх слів особливі прикмети зникнення й за двох понятих, запрошених з сусідніх кабінетів співробітників, я забрав своє барахло. Ув’язав якимись дротами колеса й решту, два здоровезні вузли, і побіг на вокзал, далі в Мелекесс і потім на Тюру. Ще через півроку викликали мене на суд у «справі Авдеева та ін». Пояснив ситуацію начальнику штабу, і він дав телеграму на Петровку, що я в відрядженні.

Поряд з готелем «Центральна». Фотографує Лена. Справа на фото — пара Шершавих. У центрі красуюся я.

Наступна сторінка >>

Примітки

1. У 1956 році в м. Мелекесс (нині Димитровград) Ульяновської області за ініціативою І.В.Курчатова було засновано Науково-дослідницький інститут атомних реакторів (нині НІІАР імені Леніна) — один з найбільших ядерних центрів Росії.

   ↩

2. Диван нам, мабуть, служив лише до першого відпустки. Ключ від квартири ми залишили Волу й унаслідок його «холостякування» з якими-небудь бабами наш диван-ліжко зустрів нас уже не на ніжках, а на стопках книг.

   ↩