Розділ 24 із 29
Полювання та риболовля
За порадою старших товаришів десь у 73-му році я став у чергу на придбання мотоцикла. Зараз це, мабуть, звучить дивно, а в наші роки тотального дефіциту це була буденність. Одночасно я також став у чергу до дитсадка. Окремо записувалися на придбання килимів, меблів, холодильників, пральних машин, хрусталя, автомобілів і мотоциклів. Запису в ці черги, контрольовані парткомами, не було лише в продуктових крамницях, і там уже в роки брежнєвського «забезпечення» з’явилися черги за молоком, м’ясом, сиром, ковбасою «упорядковані» незабаром талонною системою.
Десь через рік підійшла черга, і я став «щасливим» власником мотоцикла з коляскою «Дніпро-МТ9». Одразу здивувало багатство сміття, якихось гайок, шайб і обрубків дроту, заляпаних і намертво приклеєних фарбою до підлоги коляски. Де ж у них на заводі ОТК? Потім відмовила коробка передач. Розібрав, витягнув головну вісь з кількома шестернями на ній. Одна з них виявилася з поламаними зубцями. Відніс у ГАІ — оформити претензію на завод за гарантією. У ГАІ заявили, що ця вісь взята зі сміттєзвалища й дивно, що я на ній проїхав ці дві сотні кілометрів. Потім полетіли обидва задні амортизатори. Завод просто нарізав водопровідні труби, навіть не зачистивши навіть внутрішній шов. А ж внутрішня поверхня цих циліндрів має бути відполірована. Удруге ж тріснула головка правого циліндра. Тріщина пішла через седловину клапана. І сталося це в подальшій поїздці. Мотор почав чвакати через цю щілину, але до дому дотягнув. Жодних претензій завод не приймав. Уральських, ірбітських мотоциклів у продажу не було, бо рідний воєнторг закуповував лише ці кошмарні вироби київського мотоциклетного заводу. Планове господарство, однак.
І от на цьому самокаті ми роз’їжджали по околицях. Восени за грибами, за брусницею, журавлиною. Іноді набирали повну коляску й лише шапочки. У врожайний рік брусниці за один виїзд збирали стільки кошиків і відер, скільки можна було вивезти. У коляску ж її не насипати. А взимку на полювання й риболовлю! Ось чим гарна зимова їзда на мотоциклі — її прикмета. Навіть за найменшої температури зустрічний вітер пече обличчя, летять сльози й соплі. Але варто зупинитися, як настає Ташкент і блаженство. Щоб заїхати в закриті райони полігону, по технологічних дорогах через КПП, Лена лягала на дно коляски, я її підстелював і вперед. У мене був пропуск-вездех. А Лена завжди боялася КПП-івських собак, що облягали мотоцикл. Їй усе здавалося, що вони її чують. Дуже подобалися поїздки на мотоциклі нашої Тані. Особливо за грибами, ягодами і купатися на Сямг-озері. Сиділи саме так: Лена на задньому сидінні, а Татка в коляску з кошиками, відрами й харчами. Сидіння там дуже зручне. Почав вчити Лену, як належить, поступово: спочатку без мотора, а потім із заведеною машиною, але на підставці. Газуй, не хочу!
І ось нарешті настав той чудовий морозний день практичної їзди. Слід відзначити чудову якість внутрішніх доріг полігону. Усі вони бетонні й широкі. Взимку — до бетону вимиті. У вихідні дні зовсім безмашинні. Переїжджаємо для старту на пару кілометрів від міста, і в прекрасному настрої я усаджую Лену — колобка на сідло з, як мені здавалося, і не потрібними наставленнями. А колобок, бо вбрана мама в нові армійські ватні штани й куртку, а на голові хутряна шапка. Ручонки в гонщика коротенькі, тому вона наче напівлежить на мотоциклі, намертво вчепившись у руль трьома пальцями, теж армійськими зимовими рукавицями. Ця хватка мені одразу не сподобалась. Від хвилювання вона навіть відповідала, не обертаючи голови. Уся вже в польоті. Дозволяю, точніше криками змушую відпустити зчеплення. Адже всі ці операції ми не раз раніше пройшли на підставці! Вищить і нарешті відпускає зчеплення. Краще була б вона вищила далі, але не чіпала його! Я трушу, помалу рядом, підбадьорюю, дурень. Думаю, трохи покатаємося й зупинимося, переосмислимо, охолону. Так, можна сказати, попрацюємо над помилками. Але у Лени вже в голові щось своє, жіноче.
Вона в цей момент могла робити лише щось одне. Або їхати, або гальмувати. Жодні вмовляння інструктора зупинитися вона не чула. Чула, але лише щоб верещати: «Не можу!» А сама додавала газу. Погляд спрямовувався кудись уперед, кричить і жме газ. За кермо схопити не можу, небезпечно. Уже відстаю. Я теж був одягнений усім ватним. Проголосив останні цінні вказівки, замовк і пішов за мотоциклом, що щезав у повороті. Самі песимістичні думки. Бак повний бензину, дорога понад 70км. Правда, по шляху два КПП зі шлагбаумами. А що робити? Треба йти. Минає хвилин двадцять, чую — тарахтить. Оказується, в дорозі вона все згадала, перейшла на нейтраль, різко розвернула драндулет і приїхала. Ось це було радістю.
Перші виїзди на полювання я здійснив під кураторством Юрія Ємельяновича Куликовського, майора 1-го відділу. Виявилося, що підстрелити тетерева не така складна справа, тим більше «з під’їзду», з вікна машини й з мелкашки. Складніше взяти в руки дичину, якщо до неї навіть не більше ніж 30-40 метрів. В Архангельській губернії з листопада вже лежить глибокий рихлий сніг. Сунувся, зробив кілька кроків і повис, безпорадно дригаючи ногами над твердою землею, не торкаючись її. Саме тому краще полювати на початку зими, по малому снігу.
Через знайомого лісника придбав мисливські лижі. За 25 рублів. На ті часи ціна дуже висока. Довжина близько двох метрів, ширина кілька більше двадцяти сантиметрів і підбиті знизу по всій довжині камусом, шкірою лося з щетиною. Тяжкі, але абсолютно не даючі віддачі. Йдеш собі вгору без палиць і навіть не напружуєшся в очікуванні сповзання назад. Але найуспішніше й найбільш здобичливе полювання траплялося в компанії з Леной. У неї відкрився дар шукача — пошуковика. Іноді вона йшла зовсім у протилежну сторону від тієї, куди, на мою думку, планував підібраний тетерев. І виявлялася права. А знайти птицю, навіть відстеживши траєкторію падіння, дуже навіть не просто. У тайзі сніг надзвичайно пухкий, а впала дичина, хоч і з чорним оперенням, одразу зникає, провалюється.
Придбав оптичний приціл, встановив його на мелкашку. Діло пішло веселіше. Із тетереем розібрався. Почалися спроби вкрасти глухаря. І кожну зиму я проводив такі абсолютно безрезультатні спроби взяти його. Зробив маскхалат, обмотував бинтом зброю, відмовився від лиж, щоб не шуміти. Приходив з полювання мокрий наскрізь і без здобичі. Не пускав глухаря на постріл. Мені завжди бракувало якихось пар кроків до правильної дистанції. Слух у птиці вражаючий. І все ж я розібрався з зимовим глухарем. Помітив, що до вечора, особливо в моменти початку смеркання, глухарь втрачає настороженість. Він уже набив зоб сосновими голками, ситий і задоволений, усідається на маківці найвищої сосни та готується до сну. Ось ці короткі хвилини можна підійти до нього на вдалу дистанцію. Після точного пострілу птах злітає вертикально вгору, метров на десять і одразу вниз. Так само точно, як і підбитий тетерев. Але якщо постріл не смертельний, тут уже треба стежити, куди планує птиця.
Прекрасна весняна полювання на тетерев’ячий ток. Ще не зійшов увесь сніг, а тайга з ранку до ночі гуде тетеревиним бормотанням. Воно надзвичайно дальнобійне. Спочатку не знаєш, куди краще йти, де ближчий ток? Можна кружляти цілий день і не знайти токовище. Бормотання з усіх боків. Свій ток я виявив випадково. На краю невеликої галявини стояла шалаш з досить товстих голих гілок, дірява всюди з входом-лазом зі сторони галявини. Класика, як з мисливського наставлення. У наступний вільний від служби вихідний я ночую в лісі, у сто метрах від галявини, на всякий випадок. Розводжу за великим завалом дерев вогнище, кип’ятю в консервній банці, переобладнаній під котелок, талій воду, п’ю з насолодою чай, лежачи на заготовленому лапнику. До цього часу я вже відмовився від термоса, важко тягнути й далеко — ружжя, рушницю, валянки, да й одягнуто тепло. Валенки, щоб ночувати тепліше й лежати в шалаші комфортно. Та й шлях у мої угіддя звивистий і довгий.
У тих краях діяв заборона на рух у вихідні й не з службових справ. А в мене вже був «Запорожець». Ввечері, у п’ятницю, я доїжджав до Ур-озера, залишав біля нього машину, знімав з багажника велосипед, обходив КПП, кілометрів 5, не менше, і крутив педалі приблизно двадцять хвилин по бетонці. Сворачив ліворуч, кидав у кущах велосипед і далі пішки по старій, але якісній лежневці ще хвилин сорок-п’ятдесят. Лежневка перетинає два потічки, шириною близько п’яти-шість метрів. Опори мостів складені у вигляді соснових зрубів. Самою лежневкою, настил дороги, викладена зі стовбурів різних порід, тому деякі бруси частково згнили. Усе зшито потужними скобами. Через метрів сто розширення для роз’їзду з зустрічним лісовозом. По заболочених місцях дорога застелена колодами в два й три шари! Дорого обходяться такі лісозаготівлі. Йдеш, душа співає з весняним гомоном птахів, а нет-нет уявляєш, як по цій і подібним їй дорогам влітку й взимку, за будь-якої погоди, під наглядом вахти, тягнули тяжку лямку довгих термінів радянські зеки. Але ось і орієнтир, гігантський штабель брошених, напівзгнилих колод. Звертаю з лежневки ліворуч, і серце починає бити сильніше…
Під ранок, а ніч коротка, переходжу в шалаш, лягаю як треба. Лягти треба або на бік, або на живіт, але не на спину. А своє перше ранкове в шалаші я зустрів, прокинувшись від сну й лежачи на спині. З усіх боків, здавалося, під вухом і підо мною співають тетерева. Один точно сидів прямо на шалаші. А я розвалився й рушницю збоку. Мисливець. Сонце вже пробивається в щілини мого укриття. Починаю перевертатися на живіт. Хвилин десять це зайняло. Дуже втомився. Боже мій! Вони ж менш ніж у десяти метрах від мене влаштували свої танці-манці. Чуфкають, шиплять, бормочуть. Сшибаються в сутичці грудь о груди. Гребінці червоні, пера сірі з синявою, під хвостовою лірією сніжно-білі. Хтось безтямно бігає полониною, хтось сам по собі чухикає, а основна частина зграї важливо ходить, як сільські пижони. І все це дійство заради сіренької рябенької тетєрки, що осіла на поруч стоячій берізці. Від страху, що вони мене побачать, почав дивитися на них, зробивши очі щілинками, як китаєць. Одразу згадав Вія. Далі треба якось взяти рушницю. Ще хвилин десять уповільнених рухів. Добре, що вона була взведена. Дуже довго вибирав, куди стріляти. Ближніх не можна, малий розкид дробу. Вибрав момент і збив трьох. Більше на цьому току по три штуки взяти не вдавалося.
Добра полювання на току, але відносно пасивна і вимагає, головно, витримки й хладнокровності. Зовсім інші вимоги до полювання з підходу. І зовсім інший емоційний рівень. Оце найвищий рівень скрадення дичини — тут хто кого. Ти дієш подібно до хижого звіра, що краде здобич. Спочатку треба визначитися з маршрутом підходу або підповзання. Головний ворог при цьому — сухі гілочки під ногами й контрастний із кольором навколишніх кущів і дерев твій мисливський убір. Та головне — вміти зупинитися на максимальній дистанції правильного пострілу, не роблячи «ще одного останнього кроку». Бо саме після цього кроку дичина вже не може далі терпіти твою метушню: вона давно тебе контролює, і їй просто не хотілося зірватися з гарного насиженого місця. Зробиш цей дурний крок і одразу чуєш гучне хлопання крилами. Привіт, мисливцю! І треба було сто, двісті чи ще більше метрів повзти по снігу або на карачках стелитися за кущами, вимокнути до нитки й так дурно сполохати птицю. Все, вийди на найближчу велику поляну, краще на бугорок і дивися, куди полетіли твої клієнти. А може й до кінця дня більше нічого не знайдеш, лопух. Але якщо все зробив як треба, віднови дихання. Неспішно, повільно, обирай просвіт між деревами, щоб куля не зачепила навіть саму тоненьку гілочку, не раз оцінюй дистанцію, щоб взяти правильне підвищення, і приступай до прицілювання. І ось тетерев чи глухарь сидить на мушці або вище її. Ніжно натискаєш курок і якщо ясний день, то бачиш у прицілі, як куля на мить піднімається над птахом і, опускаючись, зникає. Є! Дичина злітає вертикально вгору кілька метрів і під малим кутом хаотично падає майже під деревом. Можна перевести дихання і неквапно йти за трофеєм. Гірше, якщо постріл не на ураження і птиця намагається утекти. Якщо взимку, вважай, зникла. Сніг рихлий і знайти чорного, як смола, тетерева майже неможливо. Головне, на великій дистанції складно визначити місце падіння птиці. Істопчеш гектар, а вона десь поряд лежить, але доки трохи не наступиш, не знайдеш. Але якщо я на полюванні з Леной, то успіх майже гарантований. У неї дар шукача, чуття. Іноді вона йде абсолютно в неправильному, як я упевнений, напрямку пошуку. І знаходить. Дуже пишаюся цим і любить випинати свої здібності в наших мирнинських спогадах.
