Шкідливі гази

А ще до нового року моя служба на майданчику зробила зигзаг. Я справно ходив до секретної бібліотеки вивчати свою систему, але одного разу мене несподівано викликає помначштабу майор Тимофєєв, на прізвисько «козел». І гуде, голос у нього такий був, гудючий: «товаришу лейтенанте, ви завтра заступаєте начальником зміни кисневого заводу». Автоматично відповідаю «є», далася взнаки училищна виучка, але все-таки перепитую, а що це таке. Козел називає номер частини, куди йти, і причину. Мовляв, у кисневиків хтось серйозно захворів, якийсь технік з контрольно-вимірювальних приладів і його треба тимчасово підмінити. Приголомшений таким наказом, у повному ошелешенні, я щось белькочу йому про те, що нічого не знаю про кисень, а він відрізає: «там навчать».

Уранці йду через територію будівельників, повз бетонний завод, і в степу виявляю кілька залізничних гілок, забитих якимись потягами, схожими на бронепоїзди, що дуже шумно працюють із димом і білою парою. Основний парк цих потягів — великі чотиривісні зелені вагони, заввишки в півтора раза вищі за пасажирський вагон, числом близько десяти. На професійному сленгу — «слони». Це і був мобільний кисневий завод із залізничними сховищами кисню та азоту. Ось до цього сховища мене й відрядили. Рідкий кисень зберігається у великих цистернах-термосах, а оскільки його не можна закупорювати, адже він безперервно випаровується, то цей уже газоподібний кисень повторно переводять у рідку фазу. Цим і займається комплекс ЖХ, залізничне сховище. До комплексу входять вагон-цистерна із соляркою, дизель-вагон, електростанція, компресорний вагон, технологічний вагон, вагон управління і довгий хвіст «слонів».

Старший лейтенант Микола Наміс провів мене вагонами, намагаючись втлумачити, що до чого. Ефект нульовий. Перші ж кроки в технологічному вагоні ввели мене в шоковий стан, і я з нього до вечора так і не вийшов. Над головою, праворуч, ліворуч, здавалося, всюди якісь термометри, манометри, усе переплетене тонкими трубопроводами, дротами, усе труситься, плямкає, гуде. Залізна підлога під ногами вібрує, і найнеприємніше — це явне відчуття високої температури та неявне — дуже високого тиску і просоченого киснем повітря. У кожному вагоні по двоє-троє зовсім не молодих сержантів, з якими Коля спілкувався, кричачи їм щось у вуха. А тут і надійшов кінець робочого дня, і офіцери ЖХ на чолі з начальником майором Соценком зібралися на мотовоз. На ходу недбалий інструктаж: «у процес не втручайся, солдати всі фахівці…» Мовляв, руками нічого не чіпати! Залишився я сам у вагоні управління, а це практично купейний вагон, і, звісно, занудьгував. Пройшовся пару разів вагонами, зі страху і для солідності дуже повільно й мовчки, щоб чого не ляпнути, — і назад, у рятівне купе…

Опустилася чудова зоряна тюратамська ніч, і під монотонний гуркіт детандера¹ та дизель-вагона я заснув. Прокинувся близько другої ночі й у жаху відчув тишу. Абсолютну й моторошну. Вискакую з вагона — матінко рідна, комплекс мовчить, у всіх вагонах горить чергове зелене світло, а з кожного «слона» всього ешелону з легким свистом валить пара в цю саму чудову ніч! Практично як із паровозної труби, тільки вбік. Від цього безперервного свисту зовсім стало зле. Нутром зрозумів, що щось не так. Треба розбиратися… У кожному вагоні виявляю сплячих на металевій підлозі «фахівців». Так їм, гадам, менш жарко спати. Буджу старшого зміни сержанта Щербака, а він, нахаба, лише підвів голову й каже, що це технологічна перерва і до ранку, до приїзду начальства, вони запустяться. А свистять і вилітають в атмосферу «шкідливі гази». Трохи заспокоєний, із таким самим розумним виглядом повертаюся в купе. Сиджу. Чекаю світанку, переживаю. Точно, за годину до прибуття офіцерів запрацював дизель, загуркотів компресорний вагон, за ним технологічний і все інше — і свист припинився…

Прибув народ і беззлобно посміявся з приводу «шкідливих газів». Виявляється, на вітер вилітав той самий цінний кисень і азот, над збереженням яких так трудиться весь комплекс ЖХ! Його ж без переохолодження не замкнеш у цистерні. І це звичайна солдатська халтура. Цікаво, що в мене не виникло образи й озлоблення на сержанта. Їх призвали з громадянки як фахівців, і за віком вони старші за мене…

«Начальник зміни» та його підлеглі. Ліворуч від мене на фото (праворуч, здоровань) сержант Щербак. Шкода, забув його ім’я.

Ось так і почав я освоюватися. Після зміни тягав по відру кисню або повітря в готель — робити морозиво або просто охолоджувати воду. Відро, звісно, не повне, щоб не облитися дорогою. На вигляд рідке повітря — чистісінька вода, тільки з легким парком над поверхнею. За вагою помітно легше за воду. Кисень у відрі поводиться так само, тільки трохи блакитнуватий.

У готелі чекає солдатський ранцевий термос, наповнений кількома банками згущеного молока, розчиненого у воді. Корисний об’єм — літрів 10-15. Найголовніше, щоб приготували достатньо довгу дерев’яну палицю для розмішування. Ллємо повітря або кисень і дуже енергійно перемішуємо. Температура кожного — мінус 190 і 183 відповідно. Тут головне — не дати замерзнути першими верхнім шарам розчину, лити зовсім потроху. Але хоч як швидко крути палицею, вона раптом і в найнесподіванішому положенні вмерзає в лід. Усе, сеанс закінчено. А повітря або кисню залишилося ще он як багато! Якщо вилити рештки в термос, то можна разом із приготованими чашками-кухлями розходитися по кімнатах. Кіно не буде ще з годину, а то й більше. Найбільш спраглі намагаються лити теплу воду на лід і встигати до її замерзання зачерпнути хоч краплю холодної водички. Але лід тут же наростає і наростає, і ось уже нікуди лити воду. Так само морозили квас. Рештки рідких газів ідуть на експерименти із заморожуванням комах і пластмас. Усе миттєво замерзає з легким клацанням і стає надзвичайно крихким та ламким, зокрема й ящірки. Одного разу пройшовся по піску, замерзлому від пролитого кисню, — і капець моїм черевикам, підошва одного майже розсипалася.

Окрім регулярних чергувань, мене залучали до операції з промивання «слонів». Але лише на підміну основному мийнику Намісу. Це небезпечна операція з двох причин. По-перше, у цистерні боєць працює ганчір’ям, драїть начебто ідеально чистий алюміній від масляних та інших відкладень, а зверху офіцер активно підливає спирт із чергової каністри. Солдат у протигазі й дихає через зрощені шланги, виведені назовні, чистим повітрям. На кінці цього шланга буквально сидить Коля Наміс. Якщо припиниться подача зовнішнього повітря і боєць хапне парів спирту — неминуче задушення. Але не менш важливе завдання офіцера — запобігти викиданню фляжок зі спиртом, які віялом полетять із люка, варто йому позіхнути. У цьому друга небезпека операції. Боєць обов’язково запасся порожніми, залазячи в цистерну. А зовні, поруч із цистерною, тим часом ошивається хтось із вільної зміни, чатуючи на удачу.

У призначену годину приходить хтось із ФХЛ (фізхімлабораторії) зі своїми спецсерветками, лізе в танк і прискіпується. Я найчастіше бачив за цією справою старшого лейтенанта Пашу Ярандайкіна.

Зима в Кзил-Ординській області малосніжна, але часто дмуть сильні вітри. За температури мінус 20-25 градусів це щось. Згадував Іркутські зими як благословенні. Там що холодніше, то тихіші вітри, та й одяг зовсім інший. В училищі на зиму видавали два комплекти спідньої білизни — тонкої та утепленої. А тут лише шинелька на риб’ячому хутрі. Дубарь, якого я не відчував ні в Красноярську, ні в Іркутську. Бували й цілком комфортні зимові деньки. Сніжні зими траплялися, але рідко й ненадовго. За сім років пам’ятаю лише одну сніжну зиму. Ми тоді затіяли футбол, та ще й із глядачами. Одяглися в польову форму, у чоботях. Щільний сніг по коліно. Гра під крики вболівальників вийшла надзвичайно азартною. Наші шкіряні чоботи до кінця гри зовсім розкисли, стали як ганчірочки.

Час біжить до 23-го лютого, і я наважуюся на серйозну покупку — їду до нашої обласної столиці, у «Кзил-Париж», купую «Фестиваль» і невелику валізу місцевої горілки-араку. Арак — це казахська горілка. Поїзд іде до Орди чотири години. А приймач у величезному ящику і комплектується ще й пультом дистанційного керування. Попри це, усе це я благополучно допер до майданчика і зібрав команду у своїй кімнаті на скромну вечерю. Ну, а якщо за столом однодумці, вірні друзі-товариші, то про які гальма може йтися. Та й це все-таки мій перший день народження у своїй першій частині. Поки не відключився, перебував у сп’янливому стані «телячого захвату». Лейтенант — салага! Чомусь наука грамотно пити давалася не відразу, а прийшла з роками. Засиділися допізна, та так, що вранці замполіт підполковник Федоренко і хтось іще навідали мене персонально, з виховною метою, звісно. Недобре, мовляв, пиячити, але навіщо ще на спір бігати голим по готелю? Багато чого з тих років пам’ятаю в деталях, а ось із подій того ранку пам’ятаю, що сиджу на ліжку, а цей піп щось мені товкмачить, а я нічого не пам’ятаю, я зранку без минулого. Добре повечеряли, але арак огидний. І взагалі не можна змішувати арак зі спиртом!

*  * *

Весна, степ зазеленів і, можливо, зацвіли степові тюльпани, не пам’ятаю. Вони цвітуть не щороку. Але якщо вже випало їм зацвісти, то весь похмурий сіро-жовто-коричневий степ за лічені дні перетворюється на квітучий яскравий червоно-жовтий килим. Ненадовго, на тиждень-другий. У такі дні майже кожен пасажир мотовоза сходить у місті з букетом тюльпанів. Так само швидко й несподівано квіти дружно в’януть, і степ набуває свого штатного забарвлення. У квітні їду спецвагоном, вагоном управління ЖХ, що супроводжує цей вагон із двома сержантами, до Алма-Ати. У вагоні чотири купе, душ, туалет, а на вигляд він як пасажирський. Причепили його до вантажного складу, і рушили ми на плановий ремонт до Алма-Ати. Їдемо не швидко, але з комфортом. Алма-Ата — дуже красиве місто, але гроші закінчилися несподівано швидко, довелося давати панічну телеграму в частину, і Вол Амбросович оперативно виручив переказом. А грошики в першому в житті відрядженні летять як вітер. Сходити в ресторан треба? Побалувати смаколиками своїх вірних сержантів треба? Треба! Та й дівчина завелася якось сама собою.

Пробовтався в цьому абсолютно ненапружному відрядженні під час цвітіння яблуневих садів міста і повернувся додому майже через місяць. А тут і збірна стала готуватися до першості Ракетних військ у місті Кірові, колишній Вятці. Дорогою до Кірова зробили зупинку в Москві, щоб потренуватися з командою МАІ. Зупинилися на житло в якомусь гуртожитку інституту. Розмістили колишні однокурсники Саші Жмакіна. Для тренування зіграли зі студентами й рушили до Кірова. Виступили в Кірові непогано, не в останніх рядах. Нашого воротаря Лева Костюка взяли до збірної Ракетних військ! Повернення теж було на рівні — так добре посиділи в «Празі», закушуючи холодну горілочку відбивними на кісточці й запиваючи їх пивком у затишному ресторанному кабінеті, що я там залишив парадний кітель. Слава богу, без документів. Прокинувся пізно, вже вдень, від сліпучого сонця, лежачи на спині на нижній полиці, одягнений, у черевиках, але ноги на підлозі. Культуріш. Так і діставався до частини без кітеля.

Ташкент. Атакує збірна Тюратама. У центрі Саша Жмакін, за ним Коля Чернишов, крайній праворуч Юра Немикін (наш забійник), ліворуч на фото біжу я.

І ось ми вдома, на своєму 32-му майданчику. Військово-трудові будні, що їх скрашують нічні слухання музичного ефіру через чудовий радіоприймач та рідкісні вилазки на «десятку», переважно на танцюльки, у Будинок офіцерів. А чим добиратися? Найзручніший і найнадійніший транспорт на полігоні — це, звісно, мотовоз.

Наступна сторінка >>

Примітки

1. Детандер — поршнева або турбінна машина для охолодження газу за рахунок його розширення з виконанням зовнішньої роботи. На ЖХ стояли поршневі детандери.

   ↩