Розділ 20 із 29
Плесецьк
Станція «Плесецька» та селище «Плесецьк» справляють на приїжджого дуже скромне, радше мінімальне враження. Серед виключно одноповерхових дерев’яних будинків вирізняється двоповерховий, теж дерев’яний готель. Дороги ґрунтові, тротуари дерев’яні. Потім, озирнувшись, я побачив, що рідна влада взагалі не асфальтувала й не будувала доріг на півночі. Як, зрештою, і в усій іншій глибинці Росії. Архангельськ був без асфальтованих тротуарів! Лише дерев’яні. І це в той час, коли в Україні важко було знайти село без асфальтованих доріг. Тим паче в Грузії. Такою є плата за національну політику цієї «народної» правлячої партії.
Один із МІКів. На задньому плані видно подібні технічні споруди.
Освоююся, знайомлюся зі співслужбовцями та околицями. Моя частина 14056 (пл. 43) дислокована в тайговій місцевості на правому, південному березі річки Ємци, притоки Північної Двіни, в районі колишнього селища Скипідарний. Два старти зі спільним МІКом і киснево-азотним заводом. Відстань між стартовими спорудами — 300 метрів. СК-3 лівий, а СК-4 правий. Свій перший запуск ракети стартовий розрахунок частини здійснив у ніч із 27 на 28 лютого 1961 року з ПУ моєї тюратамської частини 33797. Місто Мирний — так називається північна «десятка». Жодних серйозних відмінностей у службі від південного полігону немає. Разюча відмінність у кліматі: він помірно вологий і м’який, та й навколо всіх майданчиків не курний степ, а чудова тайга з найгарнішою чистою річкою Ємцою, багатою на харіуса, сига та сьомгу.
Річка Ємца.
Вільний час багато офіцерів віддають полюванню та риболовлі. Спорт на прийнятному рівні, хоча й значно нижчому, ніж у Тюрі. Стандартний, як і в Тюрі, Будинок офіцерів.
Будинок офіцерів. Повз трибуну та Ідола щось демонструє колона НДІ «Новатор» з моєю Лєною всередині колони.
Культурне «завантаження» слабше за тюратамське. Але щороку, без винятків, приїжджав і співав шеф північного полігону Борис Штоколов! Подвійний земляк. Родом із Кемерова й у молодості — соловецький юнга. Соліст петербурзької Маріїнки… Так, послухали басок. Це щось! Сама «десятка» має істотно менший масштаб.
Активно включаюся в роботу, сам на себе звалюю пошук несправностей і ремонт не лише своєї апаратури, а й суміжників. Особливо це цінувалося по понеділках і після свят. Телеметристи такі самі, як і всі люди, і мають право на «відпочинок» у вихідні дні. Тим паче регламенти ніхто не скасовував, як і спецроботи. Спецроботою в частині вважається все, що пов’язане з підготовкою та запуском виробу. І при цьому ані кроку без основного витратного матеріалу, люб’язного спиртику. А як же це можна не відзначити вдалий запуск?
Перед Новим роком у штабі полігону, відповідно до нового віяння в Ракетних військах — розгортання напівавтоматизованих командних пунктів, — знадобився грамотний спеціаліст, і мене на короткий час, так сподівалися командири в моїй частині, відрядили до Мирного. До побачення, мотовоз, чоботи, портупея та наряди! Північний мотовоз нічим не відрізняється від південного. Ті самі вагони, такі самі провідники-солдати й співмірні відстані. У ЧЧВ не грають, читають або дрімають. Але потяг іде не голим продуваним степом, а коридором із високих сосен та ялин і прибуває на кінцеву станцію, також оточену красивими деревами.
Місце роботи в штабі мені визначили в одній із кімнат 1-го (оперативного) відділу, начальник відділу — полковник Хохлов. Це, як відомо, головний відділ у штабі. Мій безпосередній начальник — майор Куликовський Юрій Омелянович. Найдобріша людина із саперів, ветеран полігону, рибалка й мисливець — собачник. Тримав лайку. Його дружина — майстриня-таксідермістка, робила чудові опудала. Дві його доньки вступили до кіровського інституту на факультет мисливствознавства. Тож в оперативному відділі в такій здоровій і дружній атмосфері можна служити й горя не знати. Щоправда, інженерних знань, за профілем цієї штабної служби, як би м’якше висловитися, для моєї теми було забагато. Я з більшою користю працював би в будь-якій радіоелектронній темі, але в штабі є лише один, крім відділу зв’язку, радіовідділ. Під номером 10 — відділ РЕБ, радіоелектронної боротьби та електромагнітної сумісності. У цьому відділі в мене була своя людина, старший лейтенант Толя Власенко, торішній випускник 3-го факультету Можайки, який стимулював і контролював процес мого переходу з прикомандированого до штатних працівників штабу.
Щось Толя мені співає?
Через пару місяців мене запрошують на бесіду з начальником 10-го відділу. (РЕБ). Начальник відділу — полковник Єршов Володимир Іванович.
І ось одного разу Толя повідомляє мені, що, як він зрозумів із телефонної розмови начальника відділу з командиром моєї частини щодо моєї кандидатури, мою особу телефоном охарактеризували аж ніяк не в сприятливому вигляді. Тут треба сказати, що за час мого відрядження до головного штабу в моїй частині змінився командир. Замість полковника Бугра поставили підполковника Татьянкіна, якого я не знав і який мене в очі не бачив. Потім з’ясувалося, що він говорив не гидоти, а натякав, нібито зі мною Єршову буде дуже важко. А цей гад Татьянкін мене ж в очі не бачив, як, зрештою, і я його. Я негайно їду в частину, вриваюся до нього в кабінет і ставлю питання: «За що і так підло?!» А він так спокійно: «А ти ще послужи зі мною!» Говорили недовго. Я зрозумів, що він цілком поінформований про мене, але вибачатися цей хам не став, а пообіцяв зателефонувати другові Єршову й усе владнати. Вони, виявляється, старі добрі друзі. Отак я й опинився у відділі РЕБ.
Відділ займався технічною контррозвідкою, тобто прикриттям життєдіяльності полігону всіма можливими каналами витоку інформації, серед яких найбільш «дірявими» були радіо та радіотехнічний канал.
За кожним офіцером відділу закріплені конкретні напрямки й тематики випробувань. Я відповідав за всі бортові та наземні радіо- й радіотехнічні системи 2-го випробувального управління (ракети-носії на «сімковій базі» — 11А57, 8А92, 8К78, 11А511У та маса космічних апаратів розвідки, зв’язку й навігації). Спільним було те, що всі у відділі зайняті якимись вимірюваннями, але й без писанини не минав жоден день. Дошкуляли нескінченні НДРи.1
У підпорядкованому відділу підрозділі — кілька спеціальних автомобілів радіоконтролю та розвідки. Дуже багато вимірювань виконують із літаків і вертольотів. Кілька разів довелося побувати в низці північних портів, де в нас стояли станції придушення засобів розвідки ймовірного противника. Зокрема, з боку Баренцевого, Білого та Карського морів полігон перебував під впливом засобів розвідки, встановлених на літаках RC-135, «Оріон» і дообладнаних розвідувальними засобами іноземних торговельних суднах, що заходили в північні порти. Найнебезпечнішими, крім космічних засобів, були високошвидкісний SR-71 — «Блекберд» — і корабель радіотехнічної розвідки «Маріата». Ділянку відділення головних частин, побудову бойового порядку з хибними цілями та роботу бортових телеметричних і траєкторних засобів у районі їхнього падіння на Камчатці розвідували пост РТР Вакканай (Японія) і великий корабель, типу нашого «Юрія Гагаріна», «Дженерал Ванденберг». Роботи багато, і вона цікава.
Десь у 74-му–75-му році, після чергової якоїсь заварушки ізраїльтян з арабами, наш Генштаб раптом усвідомив небезпечне відставання збройних сил у ППРД (передавачах перешкод разової дії). Вони ж ЗПП — закидні передавачі перешкод. Було оголошено конкурс, полігон до нього підключився, і я очолив групу розробників. Нас було шестеро. Три сержанти, два лейтенанти і я. Умови створили чудові. Дві великі кімнати в окремій будівлі, безлімітне матеріальне забезпечення, спецмашина розвідки з водієм і впевненість начальника відділу, що в мене щось вийде.
А виходило не все й не відразу. З’їздив на консультацію до Пітера, до рідної академії — на кафедру передавальних пристроїв і кафедру АФУ. Вони, виявляється, теж долучилися до створення власного ЗПП. Робота цілком захопила мене, та й усіх інших. Додому часто йшов після 11-ї вечора. Випробування зразків проводили на головному вузлі зв’язку полігону. Контора досить серйозна, і офіцери-зв’язківці чергових змін відверто неприязно кривилися, коли я з’являвся, але вигнати не могли. У мене був допуск і наказ. Глушити нам дозволялося лише на виділених частотах, але все одно для них це було як надзвичайна подія й фіксувалося в документації чергової зміни. За якимись своїми нормативами вони зобов’язані відновити втрачений канал, причому за дуже короткий час!
Коли я намацав потрібний варіант передавача, зв’язківцям настав повний кінець. Під час чергового натурного випробування зі своїм сержантом влаштовуюся в куточку їхнього КП зв’язку і через свою польову радіостанцію Р-105 за переговорною таблицею подаю необхідні команди хлопцям у СРКРці (станція розвідки та контролю на базі ГАЗ-66). Наш автомобіль у цей час перебуває в одному з умовних місць, заздалегідь обумовлених і закодованих у нашій переговорній таблиці. Звісно, за територією вузла зв’язку, на одній із лісових доріг. У передноворічні виїзди, вдало суміщені з вирубуванням новорічних ялинок, кілька разів хлопці брали в машину Таню, про що я пошкодував, коли почув під час сеансу її голосочок: «Дюк, на зв’язок! Дюк, на зв’язок!» Це вона скопіювала часто повторювані команди. Хтось із лейтенантів додумався дати їй мікрофон. А Слава Дюк, лейтенант, у цей час мав перебувати на нашому стаціонарному пункті радіоконтролю в районі батальйону охорони, за 10 кілометрів, і прослуховувати загальну картину придушення. Момент нештатний, небезпечний, оскільки переговори мобільними раціями контролюються.
Наші експериментальні передавачі перешкод працювали виключно з кузова СРКРки, бо залишати їх на пеньках або на деревах небезпечно. Зв’язківці знайдуть і понівечать. На всіх вузлах зв’язку напоготові відділення «лисолового» із завданням виявлення та негайного знищення ППРД. А нам треба ризикувати своїм добром і здоров’ям? Ефективність придушення можна було візуально оцінити за швидкістю біганини зв’язківців, перемиканням і заміною якихось блоків, шаленим клацанням перемикачами та нервовою перепалкою, що починалася на командному пункті. Характер придушення та його параметри щоразу були іншими, тривав пошук. Тому зв’язківцям було важко викручуватися. Як же вони нас ненавиділи!
Цікаво, що найвдаліші рішення проблем, які виникали, приходили не під час перечитування патентів чи радіотехнічних вісників, а буквально на унітазі. І ось настав час здавати продукцію. Вклалися в строк, за три місяці. Виріб ми оформили під звичайний протигаз, і я відвіз його до Головного штабу Ракетних військ. Як відбувалися випробування, я дізнався через тиждень. Моєму дітищу присудили 2-ге місце. Перше місце віддали профільному НДІ. І я не впевнений, чи справедливим було рішення. Проте на полігоні, у відділі, це сприйняли дуже позитивно. Москва відвалила хороші гроші, які ділили двоє: начальник відділу Єршов В. І. і я. Нікого не образили. Сержантам дали по 180 рублів! Щоправда, ще в процесі творчої роботи не обійшлося без неприємностей.
Одного разу викликає мене до свого кабінету майор-кадебіст, куратор нашого відділу. Я познайомився з ним раніше — якось полагодив йому телевізор. Так ось, Борис, так його звали, починає мене вичитувати за те, що я в присутності підлеглих розповідаю анекдоти про Брежнєва. А в ті часи будь-яку світську розмову чи ділову бесіду вважали нетактовним починати без нового анекдоту про шамкалу-чмокалу і взагалі гіганта не лише партійної думки. Я категорично відкидаю наклеп, бо цілком упевнений у відданості своєї групи! І тут Борис, дай Боже йому здоров’я, дістає із сейфа аркуш паперу, накриває чистими аркушами його верх і низ та каже: «Читай!» Я просто отетерів. Почерк Толі Курчева, мого однокурсника по академії і теперішнього колеги по відділу, підполковника та вірного ленінця. І цей гад заходив лише кілька разів поглазувати на наші справи, ніби між іншим. Штатний інформатор, однак. (До полковника Толян, звісно, дослужився). Я поклявся Борису більше не розслаблятися. Ось такі бувають сюрпризи в процесі творчої роботи.
Також до моїх обов’язків входило «шмонання» братів-демократів, які приїжджали на полігон за програмою «Інтеркосмос». У день приїзду цих «друзів» для них влаштовували велику розважально-веселу програму. З риболовлею, полюванням, піснями й танцями. За ці 4-6 годин я мав разом з офіцером-режимником переглянути вміст ящиків у готелі та в МІКу на предмет розвідувальної техніки. Ганчір’я мене не цікавило, лише апаратура. Ось де я побачив вимірювальну апаратуру сучасного рівня! Виключно американську, із ФРН та французьку. Мініатюрну й із шикарними параметрами. Якщо іноземець приїжджав не з групою, а із запізненням, скажімо на кілька днів, то робота ускладнювалася. Треба було за короткий час обстежити наземну апаратуру, вже задіяну разом із супутником, нічого як слід при цьому не розуміючи. І нікого зі своїх не можна було запитати. Справа моя надто «делікатна», і у відділі про неї знав лише начальник.
За «намовлянням» начальника відділу вирішив скласти кандидатський мінімум. А на дисертацію в мене давно було матеріалу із запасом. Та й сам бачив свіжоспечених кандидатів зовсім не «семи п’ядей у лобі», але швидко охолов. Виявляється, і тут треба було складати мінімум із марксизму-ідіотизму. От і справи. Одразу з’явився привід не напружуватися й кинути цю затію. Ледачий я все-таки.
На суботнику біля Будинку офіцерів на чолі з Володимиром Івановичем Єршовим (крайній праворуч, вдивляється в далечінь). Далі ліворуч усміхнений Міша Мурзін, автор, Толя Курчев, невідомий і Міша Юнгов. Добре видно, як Толя і тут «пильнує».
Взагалі-то стукач як тип, як частина спільноти радянських людей — будівничих комунізму, у літературі зовсім не розкритий і, здається, навіть загадковий. Але без романтики. Наш Толя служив у незнімній масці надзвичайно заклопотаної ділової людини. Зірок із неба не хапав. Небагатослівний і задумливий. На марксистсько-ленінських семінарах надмірною активністю не вирізнявся, і навіть у частині підлабузництва не можу згадати нічого особливо ганебного. І скільки ж їх таких сіреньких за кількістю, якщо в кожному відділі щонайменше по одному? А в масштабах країни? Доживають на пенсії зі спокійною совістю.
Якщо для мене контакт (чи увага інформатора до моєї персони) закінчився цілком невинно, то зовсім інший вигин життя малює уява за розповіддю мого тата.
У 41-му році, у Кемерові, на виробництві, у цеху почали зникати люди. Робітники перешіптувалися, а дехто й прямо вказував на одного зі своїх, на явного сексота.2 І коли тато відчув, що цей вірний ленінець підбирається до нього, так би мовити, виявляє інтерес, то, за його словами, «стало так гірко, ти народився… Думаю, уб’ю гада, гірше не буде. Схопив якусь залізяку й погнав його по цеху, та робітники мене перехопили. І це ж подіяло, мене не чіпали». Та за одне це я до останніх днів нічого, крім ненависті, не відчуваю до цієї партії. Це ж так своєю довбелою робітничо-селянською диктатурою понівечили народ. Виростили, мабуть, мільйони стукачів. Цілком припускаю думку, що до цієї партії батько вступив саме в 41-му році з якихось не обов’язково лояльних міркувань.
За тематикою РЕБ відділу в липні 81-го лечу на Камчатку, у селище Ключі. Це під самим вулканом Ключевська Сопка, на річці Камчатці. Красиво, як на листівці. Туди й назад летіли на ИЛ-62. Усі 8 чи 9 годин польоту не спав, а намагався розпізнати рельєфи, що пропливали під крилом. Видимість щоразу була просто ідеальною для спостережень, але визначити місцевість без підказок стюардеси не виходило. Маршрут літака прокладено зовсім не паралелями, а значно північніше, великою дугою, якщо дивитися на карту.
На Єлізово, головний камчатський аеродром, заходили з океану, і раптом салоном рознеслося: «Човен! Човен!» Усі до ілюмінаторів. Під нами на повній швидкості в напрямку Петропавловська мчить чорна ковбасина, без носа й корми. Але буруни та пінний слід видають її потужність і швидкість. А ось і база, куди поспішає ковбаска. Розглядаємо шість таких самих, одна біля одної. Камчатська флотилія. Якими ж маленькими порівняно з ними виглядають багатоповерхівки в місті! Вразили капітальні підземні укриття бойових літаків. Із Єлізова — переліт на АН-24 до аеропорту Ключі. Це поруч із вулканом Ключевська Сопка. Найвища гора на півострові й, можливо, найкрасивіша. Симетричний білосніжний конус із трохи «надламаною» верхівкою. Та й куди не глянь — погляд упирається в далекі й не дуже далекі високі гори. Найближчий вулкан — Шивелуч. Усе це діючі або згаслі вулкани. І на таку красу мешканці Ключів дивляться з ранку до ночі! Усе незвичайне й чудове. Починаючи з відчуття втраченої ночі після прильоту на півострів. Поки ми летіли, у них тут настав новий день. А ми втрачали день, що минав, і не завершили його нічним відпочинком. Тому перший тиждень ходили трохи пришелепуваті, адаптувалися до часового поясу. Незвична їжа в їдальні. У меню переважають морська риба всіляких видів і краби. Незвична земля під ногами, сіро-чорного кольору. Радше не земля, а крупний пісок. Це все вулканічний попіл. Берези з товстими стовбурами, дуже розлогі. Високі густі трави. Невеликі поля з потужним картоплинням і величезними головками капусти. Щоранку мене везли на аеродром, на мою ділянку роботи, і щоразу супровідник вказував на свіжі сліди ведмедів. Їх чудово видно на укатаній ґрунтовці. А за розповідями аборигенів ведмедів на Камчатці неміряно. Полювання на них заборонене. Подивився фотографії зимових пейзажів і побуту. Двоповерхові житлові будинки на одному зі схилів даху обладнані справжнім під’їздом із козирком і сходами. Коли снігу навалює багато, мешканці припиняють розчищати нижній і починають користуватися верхнім входом. За синоптичними даними, у цих краях за одну зиму снігу випадає до 5 метрів! Наш тюратамець, виходець із нашої 33797, який п’ять років прослужив начальником ОБАТО3, Толя Панфілкін, на моє запитання про камчатську службу відповів коротко: — Боротьба зі снігом!
У відрядженні вдалося трохи порибалити на річці Камчатці. Оце риболовля і риба! Ліска міліметрова, блешні важкі й найпримітивніші, сокирні. Зняв непоганий фільм із видами на сопку. На зворотному шляху, одразу після зльоту, на прохання нашого старшого, генерала, льотчик зробив коло навколо жерла вулкана. Вражає! До Москви повернулися тієї самої години, о котрій вилетіли з Єлізова. Годинник на час польоту можна було просто зупинити.
Як активного винахідника й раціоналізатора мене призначили секретарем комісії управління полігону, а трохи пізніше загальними зборами обрали членом офіцерського суду честі управління. А я ж був безпартійним. Видно, серед наших комуністів був дефіцит чесних людей. Через цю горезвісну партійність я так і просидів до звільнення в майорах. А скільки дрібних підлостей і прямих атак з боку нового начальника відділу, полковника Шуміліна В. П., мені довелося витримати. І все для того, щоб загнати мене в спільне стійло. Йому, звісно, діставалося через мене. Єдиний безпартійний майор на все управління полігону — та ще й у його відділі. Ганьба! А тут настав час захищати докторський ступінь, і він злякався, що через мене в нього будуть проблеми. Вмовляння на мене не діяли, тож він рішуче зняв мене з дошки пошани й позбавив звання «кращий спеціаліст», а найнеприємніше — почав підсилати до мене на бесіди секретаря нашого партосередку, молодого офіцера Шуру Зінченка, підлабузницького малого. І це після майже десяти років моєї служби у відділі.
Я йду на прийом до начальника штабу генерала Курбатова Василя Васильовича й прошу про переведення куди завгодно. Через день В. В. викликає мене й обіцяє: «я вас помирю», що мене зовсім не влаштовувало — «Вальок» не залишив би мене в спокої. Я вже думав, де дослужити решту років. Але того ж дня або трохи пізніше зустрічаю полковника Ржаніцина Рудольфа Афанасійовича. Голову полігонної комісії з раціоналізації та винахідництва, де я вже дев’ять років незмінний секретар. «Ти воюєш із Валентином Петровичем, так іди до мене!!» — каже він. Оце подарунок долі! Не просився, а запрошують. Р. А. — начальник відділу випробувань головних частин. З деякими офіцерами його відділу я раніше перетинався по роботі.
На чолі з Рудольфом Афанасійовичем. Поруч зі мною Саша Івлєв із Вітею Бурцевим. Унизу перший ліворуч — Вова Сентищев. Ліворуч від Р. А. — Женя Корольов.
Ну хіба можна побажати чогось кращого. Одразу погодився. Потім переговорив із Лєною. Переконав, що моя робота ніяк не пов’язана з радіацією. Робота взагалі-то за моєю інженерною спеціальністю, тобто з радіотехнічними системами, але зі значною специфікою. Жодних випробувань поза екранкамерою і взагалі технічна дисципліна на вищому рівні. Був відряджений до Арзамаса-16 для навчання на 20 днів.
Мабуть, завезли б нас у «Сороківку», і я не здогадався б, що це зовсім інше місто. Обидва ці закриті міста створювали в один час, і житловий фонд у кожному нічим не відрізняється. Лише Челябінськ-40 збудований на голому місці, а Арзамас-16 — на території шанованого старовинного монастиря зі збереженням основних монастирських споруд. Чистота й доглянутість, як і належить нормальному культурному місту. (Чому ж у будь-якому відкритому російському місті бруд і свинство практично на кожному кроці? Невже все-таки від самих мешканців, від процентного співвідношення нормальних людей і пролетарів, яким «нічого втрачати, крім своїх кайданів», залежить зручність і комфорт проживання?). Головна дорога широкою аркою прорізає височенну й дуже красиву дзвіницю. А в будівлі, що примикає до дзвіниці, міститься той самий знаменитий ВНДІЕФ, ВНДІ експериментальної фізики, розробник ядерних боєприпасів СРСР. Саме сюди із закритих міст — виробників речовини, що ділиться, — надходить «начинка» для спорядження виробів. А на тему «хто головніший і кого вважати батьком першої бомби» я саме тут сперечався з місцевими інженерами. Патріоти свого Арзамаса, вони, звісно, вважають себе родоначальниками атомної зброї, а зовсім не «Сороківку». Ну та гаразд, нехай вважають.
Пройшлися по магазинах, купити чогось їстівного в готель, та й гостинці своїм у Мирний. Магазини ломляться від смакоти, немислимої у воєнторгівських крамницях Мирного. А я вже давно забув про особливе постачання атомних міст. А в моїх товаришів оченята розбіглися, рученьки засвербіли. «Того, того й цього?» Але продавець одразу охолодив ажіотаж, попросивши пред’явити якісь спеціальні купони чи картки місцевого користування. Спритно придумано! Поласували дорогі гості. У вільному продажу лише звичайні продукти. Пізніше, освоївшись, брали в місцевих ці спецпапірці й отоварювалися. Відтепер я «головастик». Батько доклав руку до створення боєголовок, а я — до їхніх випробувань…
А це вже на чолі з новим начальником відділу Вітею Бурцевим, другим праворуч. Вирізняюся я портупеєю та усмішкою. Женя Сосков. В інших «головастиків» розумні обличчя. Фотографує Вова Сентищев, у народі — «Кліщ».