Кобулеті

Весняний відпуст 82го року, квітень, вирішили з Леною поїхати кудись за путівкою, єдиний раз за всю службу. Поїхали в будинок відпочинку ВВС в м. Кобулеті, південна частина Грузії, Аджарія. Середина квітня. Море холодне. У номері не жарко. Харчування пристойне, але без надмірностей. Після вечері у нас було звичаєм скуштувати в номері пляшечку сухого з зеленню й надзвичайно смачним сірим хлібом з кубанського борошна. Щодо хліба позаздрювали грузинам. Хліб вони печуть із твердих сортів кубанської пшениці. Активно з’їздили по популярних місцях уздовж усього берега. Тут цей сервіс налагоджений. Після відвідання чергової пам’ятки, коли час наближався до вечері, шофер автобуса возив компанію в двір якогось приватного будинку. А будинки в грузинів великі, двоповерхові, всередині чисто казарменні. Рядами солдатські нари, по 20 штук у кімнаті, один стіл і шафа з алюмінієвими ложками-вилками й теж алюмінієвими тарілками. Жодних тумбочок, лише стільці.

«Готелі» ці не опалюються. Зате вина пропонують купувати, хоч лийся. Їжа чомусь холодна. Дескать, і таку з’їсте.

Одразу ж кинулося в очі погано прикрите презирливе ставлення місцевого «середнього класу», торговців, до росіян. Уразили високі ціни на сільськогосподарські продукти місцевого ринку, а й взагалі по всій Грузії. Очевидно, на рівень цін тиснули високі доходи аборигенів. Ціна свіжої риби взагалі здавалася заоблачною. А кацо купували її, не торгуючись. Ще б їм не презирливо ставитися до нас за наші пітні п’ятаки.

Познайомився я з представником місцевої інтелігенції — Резо Джапарідзе, директором міської пекарні, однофамільцем революціонера й земляка «батька всіх народів». Свого часу Резо навчався в Ленінграді, там і зустрів майбутню дружину. Вони розлучилися, і він збирався поїхати до Ленінграда, відвідати колишню дружину та сина. Резо часто заходив до нашого будинку відпочинку: його явно тягло до спілкування з відпочивальниками. Якось, відповідаючи на мої розпитування про побут і звичаї місцевих, він зауважив, що жодної більш-менш значущої посади в Грузії не може обіймати негрузин. Я не відразу збагнув сенс цих слів і перепитав. Ми саме гуляли біля залізничного вокзалу. Резо пояснив: начальником вокзалу може бути тільки грузин — сван або мегрел, а двірником буде абхаз чи аджарець. На всі мої палкі заперечення й обурення таким етнічним поділом він відповідав одне: «У нас так заведено».

Це для мене було вражаюче відкриття, прозріння й здивування. А я-то думав, що всі ці ситі й комфортно влаштовані в СРСР кавказці, грузини. А виявляється, всередині цієї сонячної республіки зовсім не дружні стосунки між представниками різних племен. Про такий, м’яко кажучи, антагонізм ні в радянських виданнях, ні в якому худфільмі, ні навіть у приватних розмовах я до цього жодного разу не чув. Виходило, що КПСС, цілком свідомо терпіло цей націонал-шовінізм грузинського розливу.

Рибалки, (привіз із собою снасті), не вдавалося. Риба в цей час не підходить до берега. І купатися нікому не загониш у квітні в морі. Одного-двох підпитих відпочивальників, що дурнувато зайшли в воду до «цих, самих», в інший сонячний день можна було побачити, не більше. Зайнявся заготовкою бамбукових вудок. Цікавий ефект від першого відвідання бамбукової рощі. Тисячі вудок оточують тебе суцільним важкопрохідним частоколом. Очі розбігаються й прокидається жадність. Так і забрав би все це багатство. Розумію почуття шукачів скарбів і піратів…

Перво – наперво, з’ясував на вокзалі правила перевезення габаритного багажу. Потім пішов у санаторний гараж, викупив обломок ножівочного полотна й зранку наступного дня рушив до «скарбниці». Не поспішаючи, зі смаком, обираю відповідну рослину й різну з розрахунком на довжину, допустиму залізничними правилами перевезень. Нарізав шість вудок, щільно пов’язав у пучок і з нетерпінням став чекати завершення вимушеного безділля. Ще б уже на свій Північ.

Наступна глава >>