Служба

Як у війську прийнято казати: «щоб служба не здавалася медом», інколи, точніше періодично трапляються наряди, які, звісно, відволікають від виконання основних обов’язків.

Офіцери управління заступають практично на ті самі наряди, що й офіцери підпорядкованих частин. Найчастіше патрулями містом або чергуванням коменданта по станції Плесецк. Приблизно з 80-го року я став ходити помічником чергового по КП полігону. Оце була служба! Зміна на командному пункті проводиться в 10 ранку. Іноді випадали такі напружені й нервові чергування, що коли я, змінившись, уже вдома снідав, то в моїй руці тремтіла ложка.

Полігон, це гігантське господарство з купою частин, окремих підрозділів, тисячами солдатів і офіцерів і, головне, масою технічних завдань, що щодня й уночі вирішуються під час випробувань виробів. Усе це господарство, всі ці вироби, ракети, супутники, ракети-носії, шахти, наземка й уся технологія їх збирання, підготовки до випробувань перебуває під контролем у Гл. Штабі. І все це треба знати, вміти швидко вникнути в суть питання, миттєво зорієнтуватися за складних нестандартних ситуацій, внятно відповісти або доповісти наверх. При цьому практично не маючи жодних деталей питання. І це не рахуючи інцидентів, пов’язаних зі смертю військовослужбовців.¹

Це нинішня інфраструктура полігону. А в наші роки вирішувалося набагато більше.

І всю інформацію ми отримуємо від чергових по частинах. А вони на випадок ЧП намагаються щось пригладити, умисно замовчати. Або просто не мають інформації про хід важливих випробувань і причини відмов чи затримок. А на ЦКП хочуть знати все до останнього роз’єму. І негайно. На всі види доповідей встановлені часові нормативи. Це тобі не прогулянка патрулям містом із затравкою анекдотів у комендатурі.

Дуже напружено було на КП у пускові дні, особливо якщо пуск аварійний. Окрім обов’язкових доповідей про хід робіт за кожним випробувальним управлінням треба було вести репортаж про підготовку до пуску та про хід польоту виробу. Бували, правда, і спокійні чергування, відносно. І ось під час одного з таких чергувань, уважно вивчаючи вищестояще командування Ракетних військ за списком під склом, я без особливого здивування виявив повне засилля генералів-замполітів з українськими закінченнями прізвищ. Як ЧВС (член військової ради), так з України. І в юному офіцерському віці я помічав цю чудову тягу українців до такої «спеціалізації». Але я все одно не очікував побачити таку яскраву картину. Жаль, не з ким було поділитися побаченим і обговорити. Не настав ще час.

Мартенівська нескінченна марксистсько-ленінська вчебна мура, семінари. І найсумніше в цьому бездарному марнуванні часу — це ведення трьох зошитів, великих зошитів. В один з них пишеш лекції, в інший заносиш роботу з «первинними джерелами», тобто демонструєш своє осмислення одразу після того, як ти трепетно пристаєш до нетленних творів Маркса-Енгельса-Леніна. А в третій занось своє розуміння й захват від останніх рішень — постанов ЦК улюбленої партії. Полігонна типографія виготовила для офіцерів управління ці зошити в твердому червоному переплеті з позолоченими назвами. Це було видовище, а не зошити. На семінарах у ці наші священні зошит-книги політпрацівники засовували свої носи й озвучували висновки.

Уся ця тошнота переслідувала мене з першого дня служби в Радянській Армії. Та одного прекрасного дня мене осінило, і я виробив своє таємне протиотрута. Не дарма ж мене кликали «генератором ідей». На лекції всі офіцери тупо, в півдрімі, слухають лектора й оживляються лише тоді, коли промовцець пропонує щось особливо помітне занести до першого зошита. Потім, під час підготовки до наступного семінару, треба буде щось записати і в другий зошит, щоб ксёндзи побачили, що ти в курсі думок «засновників» на цю тему.

Дивно було те, що на будь-яке сучасне господарське, військове або партійне питання у «засновників» завжди знаходилась «точна й глибока відповідь». Що особливо тішило. І ось. Я не спав протягом усієї першої години лекції, а активно працював. У кожен із трьох зошитів безперервно й незалежно від темпу лектора заносив уривки всього того, що він ніс з трибуни. Ставив крапки, виділяв абзаци, залишав поля для заголовків. Звісно, читати цю ахінею неможливо. Зате я потім жодної хвилини свого безцінного особистого часу не витрачав на цю муть, а під час перевірки мені є що показати.

За всіма «революційними датами» марширували повз Будинок офіцерів з вирівнюванням на Ідола. (Єдиний раз вдалося зістрибнути від ненависної муштри 7 листопада 1985 року. Знімаю фото з балкона квартири Милениних)

Шкода, не письменник я, а запал є, свербить, розповісти потомку своє бачення інституту військового політпрацівника. Про цю орду хитрозадих або тупих офіцерів у неймовірній кількості випущених ВУЗами. І дипломи їм дають загальносоюзного зразка, як випускникам педінститута. А зарплата в них зовсім не вчительська. Але ж це, так скажімо, молодь. Можливо, хто з дурості або від безвиході пішов цією стежкою. Але коли вже досить зрілий офіцер, з технічною освітою, перелицюється в політпрацівного, у мене нічого, крім тихого презирства, такий колишній інженер не викликає.

І ось ця шобла, озброєна фальшивими й мертвородженими марксистсько-ленінськими ідеями, поставлена над усією масою військовослужбовців. Усе під їхнім безсумлінним контролем. Навіть начальника полігону начальник його ж політичного відділу пише політичне донесення. І там, де успіх, там «під керівництвом КПСС… Виконуючи Рішення З’їзду…» А де подія, самостріл, невдалий пуск, то обов’язково про «запущену партполітпросвітну роботу в підрозділі… Низьку вимогливість… Особисту безвідповідальність…» Чергова пісня про «полімарсос» і «морбокач». Це їхні профскорочення: «політико-моральний стан» і «морально-боєві якості» І шобла завжди опиняється в білому. І відділ кадрів їхнє підрозділ. Добившись усіх рекордів сидіння в майорах, я спускаюся на другий поверх до «небожителів», у відділ кадрів. Усі такі неусмішливі, насторожені, ділові й навіть трохи загадкові.

За їхніми «розумними» обличчями видно, як вони невпинно думають — думають, як піднести партполітроботу в маси ще вище, так сказати, запалити нас сирих і повести за собою на нові звершення. Це вони один перед одним, як тетерева на току, хвіст розпускають. Авось головний поп помітить. Питаю кадровика, майора В. Богомазова, зовсім ще юного політпрацівного, нещодавно втікача з інженерної роботи на складнішу, партійну, «скільки ще будуть мене мурижити», дескать. А Вітя вже, видно, встиг проникнутися мудрим наставленням Мехліса: «Партійний квиток робить бійця вдвічі сильнішим!» і відповідає мені, що поліоргани дивуються, як мені взагалі присвоїли майора…» Він, мабуть, полягав, що безпартійний офіцер удвічі дурніший за партійного. У РВСН політичних працівників навіть не ставлять у наряди. Бояться залетіти, козли. Це ж не язиком тріпати зранку до вечора всі 25 років до заслуженої пенсії. Як тут не згадати байку Фаїни Раневської про благий намір Господа Бога наділити радянських людей одразу трьома якостями, розумом, чесністю й партійністю. Але чорт переконав Бога обійтися двома, ось чому так і сталося: Якщо людина розумна й чесна — то безпартійна. Якщо розумна й партійна — то нечесна. Якщо чесна й партійна — то дурень.

Наступна глава >>

Примітки

1. Наприклад, 25 червня 1973 року під час підготовки до скиду компонентів ракети-носія 11К65М після нездійсненого пуску стався вибух і в причиненому пожежі згорів увесь розрахунок заправників — 9 осіб. 26 січня 1983 року падіння цієї ж РН 11К65М з майже повними баками невикористаного палива (компоненти гептил і азотна кислота) на лід Північної Двіни в районі Брин-Наволок (Холмогорський район Архангельської області). Утворилася полиня діаметром 100 м. Ракету не знайшли. Архангельськ і селища нижче за течією річки від місця падіння місяць жили на привізній воді.

   ↩