Додаток: як Хрущов відстояв «нашого Фіделя»

Додаток 1. Як Хрущ відстояв «Нашого Фіделя»

Розповідь майора у відставці Анатолія Анікеєва

Передбачалося направити на Кубу групу військовослужбовців, яка мала бути зосереджена навколо п’яти підрозділів ядерних ракет, три з них оснащувалися ракетами Р-12¹ (24 ракети), а два — ракетами Р-14² (16 ракет). Усього 40 балістичних ракет.

Окрім ракет, до складу цієї групи входили чотири мотострілецькі підрозділи, два танкові батальйони, ескадрилья винищувачів МІГ-21, сорок два легкі бомбардувальники ІЛ-28, два підрозділи крилатих ракет, кілька батарей зенітних гармат і 12 підрозділів ракет СА-2 (зі 144 пусковими установками). Кожен мотострілецький підрозділ складався з 2500 осіб, а два танкові батальйони оснащувалися новітніми радянськими танками Т-55. Така структура була нововведенням у Радянській армії, де раніше ніколи до складу армійської групи не включалися балістичні ракети.

У програмі, окресленій Малиновським 10 червня, ядерні засоби не обмежувалися ракетами середньої та проміжної дальності. Два підрозділи крилатих ракет («фронтових крилатих ракет» — ФКР) також мали ядерні боєголовки. Міністерство оборони ухвалило рішення направити 80 таких ракет для захисту кубинського узбережжя та району, прилеглого до американської військової бази Гуантанамо. Ракети мали дальність дії близько 160 кілометрів і потужність ядерної боєголовки, еквівалентну від 5,6 до 12 кілотонн.

Деталі плану Малиновського свідчили, що радянські військові розглядали кубинську операцію як можливість висунути свою могутність у Західну півкулю під час місії з порятунку Фіделя Кастро. У цілому на Кубу відправляли 50874 особи військового персоналу. Радянський військово-морський флот збирався використовувати Кубу як базу для радянської, так само як і кубинської, оборони. У межах розміщення радянського військового угруповання на Кубі ВМФ ухвалив рішення побудувати на острові базу для підводних човнів, включно з технічним пунктом обслуговування нових радянських підводних човнів, оснащених балістичними ракетами. Для оборони узбережжя острова радянський ВМФ мав намір послати мініфлотилію: два крейсери, чотири есмінці (два з них із ракетними пусковими комплексами на борту) і 12 катерів типу «Комар», кожен із яких мав на озброєнні по дві ракети Р-15 зі звичайними боєзарядами та радіусом дії 16 кілометрів. Для патрулювання східного узбережжя Сполучених Штатів ВМФ планував послати загін із 12 підводних човнів, включно із сімома, що мали ракети з ядерними боєголовками. Кожен із підводних човнів мав на борту по три балістичні ракети (Р-13) з боєголовками потужністю 1 мегатонна. З усіх систем озброєння, призначених для Куби, радянські підводні човни з балістичними ракетами набагато більше підходили для утвердження радянської стратегічної могутності, ніж для запобігання майбутній воєнній акції США проти Кастро. За ядерною потужністю ракети Р-13, якими вони були оснащені, відповідали ракетам середньої та проміжної дальності.

“Червень – липень 1962 року. Уперше нас зібрали в Охтирці. Сумська область. Ракетна дивізія стояла в Ромнах. Зібрали лише слов’ян. Офіцери здебільшого були одружені. (На цей час Толя вже прослужив близько року в Хмельницькому).

Співбесіду-допит проводили приїжджі підполковники. З моєї частини набрали 12 офіцерів. Після відсіву залишилося 7.

Охтирський ракетний полк озброєний ракетами 8К63. Кожна складальна бригада («головастиків») обслуговувала свій полк. У бригаді було кілька розрахунків — за кількістю обслуговуваних ракетних стартів.

У липні до частини з інспекцією приїхав генерал армії Толубко В. Ф.³

Хтось поширював чутки, що направлять на Північ або до Індії.⁴ (У ті роки наші вожді посилено залицялися до індійського керівництва).

Нарешті, у серпні 10 офіцерів і трохи солдатів потягом прибули до Севастополя. Солдати здебільшого роздовбаї, але в характеристиках, надісланих з їхніх частин, значилися як «відмінники». Поселили у військовому містечку з недвозначним попередженням про режим воєнного часу (вихід за межі містечка — суд). Займалися виключно статутами та спортом. Пізніше до цього містечка завезли 200 жінок — лікарів, військовий госпіталь.⁵ Усіх переодягли в цивільний одяг. Лейтенанту Толі Анікеєву дістався величезний, не за розміром, костюм. Офіцерам належало бути в краватках, солдатам — із розстебнутими комірами. Костюми різного крою та кольору. Для підтримання субординації офіцерам видали капелюхи, а солдатам — кепки. На склади завезли протимоскітні сітки та вагонами валянки. Звісно, для підкріплення та посилення дези. Перед завантаженням виступив полковник і пообіцяв зарахування року служби за три й узагалі золоті гори. Звичайнісінька замполітівська брехня.

Завантажували вночі, без документів, на теплохід «Адмірал Нахімов».⁶

Лайнер «Берлін»

На верхній палубі розмістили старших офіцерів і госпіталь. Молодших офіцерів розмістили нижче, у каютах 1-го класу. Копія залізничного купе на дві особи. У кожну запхали по 5 лейтенантів. У Толиній каюті на підлозі спав Лев Толстой, дуже товстий і великий лейтенант. Ілюмінатори наглухо задраєні! Дуже душно.

У самому низу — солдати: неймовірна задуха та сморід.⁷

Рано-вранці пройшли Стамбул. Поки йшли Середземним морем, нікого не випускали на верхню палубу. Усім було оголошено, що вони пливуть до Індії. Про справжню кінцеву мету експедиції оголосили за дві доби до Гавани. Прогулянки верхньою палубою дозволили після виходу у відкритий океан.

Пливли понад два тижні. Максимальна швидкість судна — 14 вузлів. Кожні дві доби переводили годинник на годину назад.

На підході до Гавани всіх запхали по каютах і попередили, що коли на борт підніметься лоцман, нікому не висовувати носа.

У самій Гавані дозволили вийти на палубу. Порт і місто видалися прекрасними, а дороги — ідеальними.

Провезли через Гавану, а далі за 120 кілометрів — у пальмовий ліс неподалік селища Санта-Круз. Ця мала авангардна група з десяти офіцерів і двадцяти солдатів мала підготувати для своєї бригади місце для життя-буття. Розбили намети, але першу ніч спали просто неба. Комарів-то немає. З’явилося багато красивих світлячків. Прокинулися вранці, а весь одяг продірявила якась могутня міль, можливо, ці чудові світлячки.

Видали сухий пайок на троє діб. Сухарі, цукор, тушкованка, чай. Вода — з красивого струмка за 0.5 км. У струмку риба, схожа на карася, але ловити її не можна — вона чистить струмок. Близько двох тижнів фактично байдикували. Ні солдатів, ні техніки. Знайшли галявинку з лимонними деревами з дрібними плодами.

Прибула наша бригада. Сусіди — ракетники — почали встановлювати свою техніку.⁸ Щоправда, морська блокада⁹, що почалася, і 500-мильний «карантин» острова дещо ускладнили їхнє життя. Один із полків ракетної дивізії не дочекався свого заправника на заблокованому судні в морі. Це трохи ускладнювало виконання майбутніх завдань. А всього на Кубу було доставлено близько 50 тисяч військовослужбовців, включно з ракетною дивізією в повному складі.

Бригада дружно взялася лопатами готувати траншеї під фундамент споруд. За піском для бетонних робіт їздили за 100 км. Дуже здивувалися, що кубинці працюють лише до п’ятої вечора. У цілковитій відсутності патріотизму й ентузіазму. Якщо не встигли завантажитися до п’ятої, поверталися до частини порожняком.

Над лісом почали літати американські літаки-розвідники — спочатку високо, боялися ППО, а потім дедалі нижче й нижче. Просто над пальмами.¹⁰

Оголосили воєнний стан. Змусили вирити окопи та спорудити бліндажі (зі стовбурів пальм). Отримали зброю. Офіцери — пістолети, солдати — автомати. На кожен намет — два ящики гранат. Прислали два танки. Заступаючи в караул, офіцер поверх цивільної сорочки надягав портупею для кобури з пістолетом.

Здійснили контрольний виїзд автомобілями до Гавани. Треба було освоїтися з дорогою: куди і як їхати в потрібну годину. (Під містом були складовані головні частини — водневі бомби.) На зворотному шляху одна з машин заблукала. Старший машини — лейтенант Коля Маламуж. Шукали всю ніч. Також на цьому зворотному шляху троє офіцерів зупинилися біля якогось бару під Гаваною. Господарі дуже привітно пригощали ромом повними склянками. «Компанерос, компанерос!» Повернулися такими, що один із них був без свідомості. Командири дали їм чосу, а по всій Кубі заборонили продавати спиртне росіянам. Літрова пляшка спиртного коштувала 1.20 песо, що на наші гроші становило близько 1 рубля. А після прибуття на острів усім видали по 25 песо. Ці «песо» в еквіваленті 22 рублів 50 копійок рідний уряд вирахував після прибуття до Союзу. Добра країна, що послала на забій своїх синів. (Так і не навчилися кремлівські суки поважати своїх громадян.)

У частині гострий дефіцит мила та зубної пасти.

Днів через 10 після оголошення воєнного стану приїхали представники ООН, і їм показали всю військову техніку, яку вони ретельно фотографували. А вже настав листопад. Одразу після візиту ООН почалися тритижневий демонтаж обладнання та перебазування до порту Маріель для завантаження. 7 листопада почалося завантаження на суховантаж і завершилося через дві доби. Назву судна забув. Зворотний шлях тривав рівно два тижні, оскільки суховантаж мав хід вищий, ніж «Нахімов». Пливли ще «комфортніше». Нари у чотири! яруси.

Бригада йшла на суховантажі з «полковими», тобто з ракетним полком. На самій верхній палубі лежали 2 ракети. На вимогу піндосів ракети були розчохлені, і їх фотографували з літаків та гелікоптерів. Усіх попередили, щоб ніхто не погрожував кулаками та іншими непристойними жестами, а поводився гідно. Йшли в оточенні кораблів та авіаносців.

Налегко, у піджачках, прибули до Кенігсберга. Запам’яталося, що після прибуття до порту довго не могли наїстися простого хліба. На суховантажі останній тиждень годували поганими сухарями. Техніку розвантажували одразу на залізничні платформи. Офіцерів — у плацкартні вагони, по 6 офіцерів у купе. Толя влаштувався на третій полиці, а солдатів напхали в теплушки і, як худобу, повезли до Ахтирки. А там уже була розквартирована нова частина, і нас ніхто не чекав. Офіцерів розмістили в солдатських казармах разом із солдатами цієї нової частини, а ще не перевдягнених «кубинських» солдатів — у гаражах між машинами. Свою цивільний одяг солдати швиденько продали в сусідньому селі за горілку. Частенько вечорами солдати частини жорстоко билися з підпилими «кубинцями».

Прочитали у старих газетах про минуле протистояння з америкосами — і «волосся стало дибки». До всіх дійшло, у якому смертельно небезпечному відрядженні ми побували. Там, на Кубі, від нас уміло приховували гостроту й масштаби конфлікту та те, до чого все йшло.

Два тижні офіцерам не видавали грошей, і довелося відверто голодувати. Відрядили одного з одружених додому, і він після домашньої годівлі віз до частини хліб, картоплю та інше. Зате коли отримали зарплату, кілька днів не вилазили з місцевого ресторану.”

Тип: балістична ракета середньої дальності Статус: знята з озброєння в червні 1989 Розробник: ОКБ-586 Головний конструктор: Янгель, М.К. Роки розробки: Р-12: з 13 серпня 1955, Р-12У: з 30 травня 1960 Початок випробувань: Р-12: 22 червня 1957 - 27 грудня 1958, Р-12У: грудень 1961 - грудень 1962 Прийняття на озброєння: Р-12: 4 березня 1959, Р-12У: 9 січня 1964 Виготовлено одиниць: 2300 (виробник — Красноярський машинобудівний завод) Роки експлуатації: 15 травня 1960 - червень 1989 Основні експлуатанти: РВСП Модифікації Р-12У Основні технічні характеристики:
- Максимальна дальність: 2080 км
- Маса ГЧ / Закидувана вага: 1600 кг
- Кількість і потужність ББ: 1х2,3 Мт
- Точність (граничне відхилення): 5 км
- Окисник: АК-27І
- Пальне: ТМ-185 (суміш вуглеводнів, близька до скипидару).
- Робоча рідина: продукт 030 (80 % перекису водню).
- Пускове пальне — ТГ-02.
- Стартова маса ракети: 41920 кг.
- Діаметр корпусу: 1652 мм, за стабілізаторами 2652 мм.
- Довжина (з ГЧ): 22768 мм.
- Закидувана вага: 1400—1600 кг.
- Тип і потужність ГЧ: термоядерна 1x1 Мт або 1х2,3 Мт.
- Дальність стрільби: 2080 км
- Точність (граничне відхилення): 5 км
↩
Ракета Р-14, індекси 8К65, 8К65У. Класифікація НАТО SS-5 “Skean”. Призначення: балістична ракета середньої дальності. Розробник М. К. Янгель, ОКБ-586. Виготовлювач — Красноярський машинобудівний завод.

Основні характеристики

Кількість ступенів: 1. Довжина (з ГЧ) 24,4 м. Довжина (без ГЧ) 21,62 м. Діаметр 2,4 м. Стартова маса 86,3 т. Закидувана вага 1300—1500 (легкий ББ) або 2155 кг (важкий ББ). Вид палива: рідке. Максимальна дальність 3200-3700 км, 4500 км (з легким ББ). Тип головної частини: моноблочна термоядерна, відокремлювана. Кількість бойових блоків: 1. Потужність заряду 1 або 2,0-2,3 Мт. Система управління автономна, інерціальна.
↩
Владі́мір Фе́дорович Толу́бко (12 листопада (25 листопада) 1914 — 17 червня 1989) — радянський воєначальник, головний маршал артилерії (1983), заступник міністра оборони СРСР, головнокомандувач РВСП (з 1972 по 1985 роки)[1], Герой Соціалістичної Праці (1976).
↩
У розробленій легенді кінцевим пунктом передислокації була Чукотка.
↩
Усього було розгорнуто три госпіталі, кожен на 200 ліжок
↩
Пасажирський лайнер «Адмірал Нахімов» був побудований у Бремені (Німеччина) в 1925 році й спочатку носив назву «Берлін». У 1938 році його передали німецьким військово-морським силам і перетворили на госпітальне судно. 31 січня 1945 року він підірвався на двох мінах, а 1 лютого — ще на одній, після чого затонув біля Свінемюнде.

У 1946-1947 роках його підняли радянські водолази, і він перейшов у власність СРСР у рахунок репарацій від Німеччини. У 1951-1957 роках його відновили й перейменували на «Адмірал Нахімов». У 1957 році його перевели з Балтики до Чорного моря, і він став найбільшим чорноморським лайнером.

Водотоннажність: 9000 тонн

Довжина: 174,3 м

Ширина: 21,1 м

Потужність механізмів: 12000 к. с.

Швидкість: 16 вуз.

31 серпня 1986 року, маючи на борту 888 пасажирів і 346 членів екіпажу, під час виходу з Цемеської бухти в напрямку Сочі «Адмірал Нахімов» зіткнувся із суховантажем «Петро Васєв» і за 6 хвилин пішов під воду (глибина 47 метрів), забравши 423 життя.
↩
Ігор Куренной, у 1962 році помічник начальника політвідділу 43-ї ракетної дивізії стратегічного призначення: «Виходити на палубу дозволялося лише вночі та й то невеликими групками особового складу. Усі сиділи у твіндеках, у багатоярусних трюмах. Отака була обстановка. Вибачте за одкровення, але навіть, звісно, жодних туалетів там не було, відро спускали туди. Це відро використовувалося за призначенням, як то кажуть».
↩
Час польоту до Вашингтона — п’ять хвилин. Щоб зробити Нью-Йорк безлюдним, вистачило б однієї ракети.
↩
22 жовтня США запровадили морську блокаду острова. Проти п’яти американських авіаносних груп, які блокували острів, діяли всього чотири радянські дизельні підводні човни. Вони прибули до Карибського моря із Сєвєроморська.

Щойно підводні човни увійшли в район Бермудського трикутника, їм оголосили чотиригодинну готовність до застосування зброї. Крім звичайних торпед, на кожен човен завантажили по одній торпеді з ядерним боєзарядом. Використати цю зброю можна було лише з дозволу Москви.

Наші дизельні підводні човни виявилися зовсім не пристосованими до роботи в тропіках. Температура у відсіках сягала 50 градусів. Прісну воду доводилося економити. Підводники ледь не втрачали свідомість.

Валентин Блаженін, у 1962 році заступник командира підводного човна «Буки-4»: «Вранці нам видавали склянку чаю, а ввечері — склянку компоту, вдень де-не-як там перше, суп, якого в цій ситуації не хотілося їсти. Так, це все було. Була пітниця. Це коли на згинах, у пахвах, у паху шкіра пухириться, лопається».

Уночі підводні човни спливали, щоб запустити дизель і підзарядити акумуляторні батареї.

Олексій Дубівко, у 1962 році командир підводного човна «Буки-36»: «Є команда: „Протичовновий корабель. Термінове занурення!“ У цей час акустик доповідає: „Товаришу командире, чую шум гвинтів, шум роздвоївся, один шум іде в корму“. Я думаю: якщо шум роздвоївся і близько, один іде в корму, — це торпеда».

Ухилившись від торпеди, наш човен ледь не зіткнувся з американським кораблем.

Олексій Дубівко, у 1962 році командир підводного човна «Буки-36»: «Наді мною проходить цей корабель, прямо йде на таран. Ну, думаю, зараз будуть бомби. Помічник стоїть позаду мене. Я думаю, що зараз бомби, і кінець!»

Але бомбити човен не стали, і йому вдалося сховатися. 27 жовтня радянська ракета ППО на Кубі збила американський розвідувальний літак U-2. Льотчик загинув. Обстановка загострилася до межі. На острові чекали американського десанту.

Микола Гончаров, у 1962 році заступник командира підрозділу ППО: «Солдатів усіх загнали в окопи, каски, ручні кулемети й гранати — усе роздали».

Ігор Куренной, у 1962 році помічник начальника політвідділу 43-ї ракетної дивізії стратегічного призначення: «Ми чудово розуміли, що вже не жильці на цьому світі й маємо піти разом із кубинцями. Не сказати, що ми там безстрашні… Звісно, було хвилювання, усі були молоді, усім нам хотілося жити».

Дивізіони радянських ядерних ракет на Кубі отримали льотні завдання.

Ігор Куренной, у 1962 році помічник начальника політвідділу 43-ї ракетної дивізії стратегічного призначення: «Якби ми побачили, що починається бомбардування літаками, ми, звичайно, завдали б ядерного удару. Такою була наша установка, такими були наші плани».

За даними американських аналітиків, США тоді могли втратити в ядерному конфлікті 70 мільйонів людей. Президент Джон Кеннеді вважав за краще домовлятися. Микита Хрущов погодився прибрати ядерну зброю з Куби.
↩
Пілот U-2 майор Рудольф Андерсон загинув, ставши єдиною жертвою протистояння. Приблизно в цей самий час інший U-2 ледь не перехопили над Сибіром, оскільки генерал Кертіс Лемей, начальник штабу ВПС США, знехтував наказом президента США припинити всі польоти над радянською територією. Ще через кілька годин два літаки фоторозвідки ВМС США RF-8A «Крусейдер» були обстріляні зенітними гарматами під час обльоту Куби на малій висоті. Один із них був пошкоджений, однак пара благополучно повернулася на базу. ↩

Примітки