Час завершувати

Ось і настав 1986 рік, 28-й рік моєї служби в Радянській армії. Під наполегливим тиском Лєни я морально готувався до звільнення. Раніше звільнишся — раніше станеш у чергу на квартиру. Начальник відділу Вітя Бурцев намагався схилити мене послужити ще два роки, до його звільнення, але Лєна категорично заперечила. І мала рацію. Після мого звільнення почалася горбачовська перебудова¹ з тотальним безладом.

Куди звільнятися? Мене, звісно, тягнуло до своїх у Мелекесс, давно перейменований ЦК наймудрішої партії на Димитровград усупереч волі населення. Лєна хотіла до Черкас. Ми думали, зважували, трохи сперечалися й вирішили їхати до міста на Дніпрі. Переважили рибна річка, цілком пристойні навіть за російськими мірками ліси та м’якший клімат.

Відправили контейнер, попрощалися з друзями й товаришами по службі. Сумно було назавжди прощатися з офіцерами свого 12-го відділу — Сашею Івлєвим, Вовою Сєнтіщевим, Вітею Бурцевим. Яка справедлива приказка: «Який піп, така й парафія». У такому відділі можна було служити й служити. Не хочу навіть порівнювати його з відділом Шумілкіна. Той начальник був пихатий і дріб’язковий…

Попрощавшись, на початку листопада вранці ми виїхали з рідного Мирного на нових «Жигулях» із причепом і саморобним човном на багажнику. Ми з Лєною попереду, Андрійко ззаду. Таня вже навчалася в Петербурзькому політеху. Дарма переживали, як Андрій перенесе дальню дорогу. Відкрили трасу Архангельськ–Вологда, майже всю в асфальті. Проїхали трохи й стали на нічліг. У причепі було все для подорожі: ковдри, запас сухих дров і їжі на тиждень. Наш хлопчина оббіг старі розлогі ялини й розпалив багаття. Підріс, уже п’ятий рік, справжній сіверянин.

Димитровград, 1982. Нашого полку прибуло. Два Андрії.

Валя не може стримати сміх біля «Полоненого з бункера» — пам’ятника Юрію Гагаріну, який виходить із літака.

Усі в зборі.

На озері Сямг.

Добре поспали. Ранкове багаття, примус, розкішний сніданок — і в дорогу. Як чудово їхати не поспішаючи, уперше без графіка! Дорога без вибоїн, чисті узбіччя, населені пункти як подія і жодного ДАІ. 7 листопада об’їхали Москву, й почалася сильна хуртовина. Куди поспішати? З’їхали на узбіччя та завидна зупинилися: за такої видимості було небезпечно їхати. До ранку все стихло, і ми неквапно рушили далі, дивлячись, що сталося з тими, хто нас обганяв або поспішав.

Дорога від Мирного до Черкас зайняла три дні й дві ночі. З холодів ми приїхали майже в літо, стояли дуже теплі дні. Оселилися у батьків Лєни в селі Білозір’я, потім перебралися до її сестри й чекали, поки збудують наш будинок у Черкасах. На початку 88 року заселилися в будинку №1, у квартиру №140 на вулиці Маршала Конєва. Там і живемо, завжди готові прийняти старих друзів.

[Додаток >>]

Примітки

1. Михайло Горбачов, 1931 року народження. Одразу після вишу «працював» у відділі агітації та пропаганди Ставропольського крайкому комсомолу. Швидко зробив партійну кар’єру й закріпився в ЦК. У березні 1985 року став Генеральним секретарем ЦК КПРС, а 15 березня 1990 року — президентом СРСР. Що не робив і яких «ініціатив» не висував, усе закінчувалося провалом, безладом економіки та зростанням цін. Накопичив борги, які виплачували 15 років. Золотий запас зменшився з понад 2000 тонн до 200 — удесятеро. Чіпляючись за владу й партію, бездарно розвалив Союз. Базіка. У Туреччині на семінарі американського університету навіть заявив, що він із дружиною були прихованими антикомуністами, а до КПРС вступив, щоб знищити радянський лад.

   ↩