Відпустки

Кожен радянський чоловік має право на свій законний трудовий відпуст. Але військовий, до того ж з віддаленого гарнізону, просто не може дочекатися цих тридцяти доби. І справа тут не в портупеї та чоботах: інженер-випробувач носить їх рідко. Головне, що за ці доби ти зможеш зняти накопичене психологічне напруження й елементарно відпочити від надокучливого начальства.

До придбання першого «Запора» для відпустки на «велику землю» ми виїжджали потягом, до Москви й далі… Усе змінилося, коли з’явився ЗАЗ-968. Найпершу відпустку на машині ми провели удвох із семирічною Танєю. У Лени відпустка не збіглася з моєю. Зараз виїхати з Мирного на велику землю без проблем. На Півночі нарешті з’явилися нормальні дороги. А в ті наші часи поїздка за межі полігону, тим більше в бік Вологодської області, тобто в південному напрямку, вимагала ґрунтовної моральної й технічної підготовки. Обачні автоподорожні гуртувалися й перевозили свої авто на велику землю залізничними платформами. Романтикам це не підходило. Збираючись у таку експедицію по бездоріжжю, треба було везти з собою надійну лопату, краще дві — щоб діставати машину з багна, пилу, великий топір — рубати колоди й мостити дорогу, довгий трос, надійну лебідку, землю-якір-плуг, дві товсті, широкі й довгі дошки — заїжджати й з’їжджати з парома. От якраз на цю першу поїздку на машині я й не взяв дошки, через що одразу ж розплатився пом’ятою юбкою й вихлопною трубою Запора. Перший же паром не дійшов до берега метрів сім, уперся в галечник. Народ кричав: «Давай, давай, газу!». А газу я від страху не додав, упав носом у воду, а задок лишився на паромі. Досвідчені люди тут же підставили мені зад, і я, мов паровий катер, догріб до рятівного берега. Урок на майбутнє.

Довзули на Москву, далі на Калінін, тепер Твер, до Костюків у гості, заодно завезти Льву шестимісний рятувальний плот. ПСН-6. Я його здуру купив для рибацьких забаць, а він виявився зовсім не мобільним і надмірно важким, 68 кілограмів. Але зроблено добротно.

Повезло з погодою, до Калініна добралися без пригод. Татька всю дорогу вела щоденник, записувала всі без виключення населені пункти. Передохнули у Льва й рушили на Ульяновськ, до батьків у місто Мелекесс, зараз Димитровград. Весело відпочили, порибалили й рушили назад, через Москву, Ярославль і Вологду.

Наближаємося до села Прокшино, а це початок сорокасемикилометрової ділянки, нікчийної землі між Вологодською й Архангельською областями. «Дорога життя» називають її відпусткові авантюристи, які наважилися їхати в відпустку на своїх авто. І тут же почалася гроза з ливнем. Як назло, в момент подолання першої ж серйозної ями упала на даху брамка, зламалися одразу всі чотири стоєні. А на багажнику складна дерев’яна лодка, а під нею купа банок з варенням. Добре, що з собою було багато мотузок. Ми намостили якихось підпорок і оплели всю машину, як павук павутиною, лише двері водія могла трохи приоткриватися. Поволі доповзли до Мирного. Але не завжди все так удачно складалося. Одного разу ми все ж таки застрягли на цій «автостаді» майже на добу. Відпустка потрапила на початок червня, дороги ще не висохли після танення снігу, і ми втрьох, Таня, Лена й я, просто вибилися з сил, виважуючи машину з нескінченних ям. Знову серйозно сіли. Дорожня жижа була по самі пороги, ще сантиметр — і потече всередину. Виснажилися як чортяки, а ніч давно на дворі, хоч і біла.

Відмило руки, пообідали. Почали з комфортом вкладатися спати. Таня на задньому сидінні, маманя справа, я за кермом. Усі в положенні сидячи, бо машина набита бардачком по вуха. Нарешті зняв свої болотні чоботи, загортаючи штанини, лишив їх назовні, бо почав крапати дощик. Так утомилися, що й комарів ніхто не колотив. Ледве задрімав, як отримав поштовх з боку штурмана: «Машина, машина, вискакуй!» Виповзли з коробки, оглянулися. Дорога, якою ми рухалися, в середньому метров десять завширшки, на особливо заболочених ділянках її ширина перевищує й тридцять метрів, але це вже не дорога, а нагромадження колод, розщеплених дощок, гілок, палиць. Усе це стирчить або напівплаває в калюжах малих і безмежних. Сліди боротьби за виживання важких вантажівок. Там, де посушіше, усе перепахано глибокими коліями. Найбільші розширення дороги з виходами в лісову гущавину на тих ділянках, де б’ють джерела, а їх добре видно на схилах. Дивимося вперед, дивимося назад, ніхто з машин, тільки високо в небо гуде літак. Одразу здалося, що ми дрейфуємо на льдині.

Вранці не поспішаючи встали. І куди поспішати, в яку яму. З нашою ще пощастило, а могли б і ночувати з жижою в салоні. Усе відносно. Вирубали потужну вагу, підкопалися, заважилися за ступиці, підмостилися. Тут у Єлени Іванівни рівних нема, підказувати не треба. Вибралися на твердий ділянку й разом вирішили передохнути й помитися. Ми ж у відпустці!

У двадцяти метрах від машини, на невеликому мосту через маленьку річку Лена почала варити обід. А я вирішив пройти трохи вперед, за поворот, оглянутися. Пройшов метрів сто — чую й бачу мужичка, що ріже молодняк під проводами лінії зв’язку. Підійшов, розговорилися. Це зв’язіст, валить підрослий ліс на своєму відрізку. Дерева майже під рукою. «А ви ледь не зіштовхнулися з ведмедем, він прямо перед вами перейшов дорогу», ошарашив хлопець. Повертаюся. Точно, на багні сліди його кігтевих лап. Покликав своїх подивитися.

Умовили парня відпочити з нами за столом. З радістю поспілкувалися з трудягом-зв’язистом, очевидно, хто живе скромніше за свою зарплату. Йому не перекричати цю поросль під своїми проводами…

До вечора нарешті заревіла якась машина в потрібному напрямку. Це був «Урал-375», віз до Вологди на ремонт якісь електромотори. Швидко згорнули табір, зачепили Запор двома скріпленими тросами, причому кожен трос метрів по 15. Щоб я міг маневрувати ззаду, а не тонути в надто глибокі ями в кильватері «Урала». А мені за характером хвиль добре видно, куди не можна й де краще їхати. Просто чудово проїхали ці сорок з незначним кілометрами — от що означає довгий буксирний кінець! Зупинилися на ночівлю біля річки Воя. Лена схлопотала щедрий стіл і «у нас було». Добре з північними! Завжди допоможуть, а про магарич не мають поняття. Не можна порівнювати з жителями Півдня.

Славно посиділи, а вранці ми проводжали їх, всунувши хлопцям спиртного, лігли самі й теж рушили. Перед Вологдою заховали в лісі дошки, лебідку, троси, лопати, пилу й топір. І по цілком нормальній дорозі поїхали строго на південь, на Вологду й Ярославль.

Загалом на Запорі в відпустках ми ще побували в Твері, Димитровграді, в Україні й на Північному Кавказі. При кожному приїзді в Україну в очі кидалося багатство й різноманіття продуктів у магазинах. Наприклад, у магазині на привокзальній площі Черкас я насчитав 17 (!) сортів ковбаси, тоді як у нас, як ми вважали, в непогано порівняно з навколишніми поселеннями на Півночі забезпеченому полігоні продавалася лише вареная ковбаса, і за нею треба було витримати довгу чергу. А про рибу й говорити нічого. У Черкасах працювало кілька рибопереробних виробництв. Коптили, солили, консервували. В основному на північній рибці. А в Архангельську й Плесечку давно вже з тріски перейшли на пікшу.

У застільних, відвертих розмовах простодушні белозерці щиро переконували, що така різниця в рівні життя виключно за рахунок надзвичайної працездатності українців. Ти їм розповідаєш, що є народи на Кавказі, що живуть ще краще в нашому дружному Союзі рівноправних республік, а вони сумніваються, не вірять. І на цій нотці, нотці національної винятковості, активно зіграли рухівці в часи поділу влади й нестройов. Гасло: «Досить годувати Союз!» чудно легло на душі моїх наївних українських земляків і, безумовно, вплинуло на підсумки референдуму про незалежність. Справедливо зазначити, що нацики всіх республік успішно дурили свої народи в ті роки. А Запор — хороша машина, лише часто ламається й постійно вимагає серйозного обслуговування. Дуже багато жере масла й бензину.

Наступна глава >>