Місто на Ангарі

Коротше, дружна шістка хлопців моєї школи наприкінці липня вирушила до Іркутська. Добу ми пропарилися в вагоні, тому після приїзду помчали купатися в Ангарі. Неприємний сюрприз — вода в річці була крижаною, зовсім не така, як у нас у Єнісеї. Вище колін і не зайти.

Іркутськ

Нас поселили в наметовому таборі, у гарному березовому гаю біля аеродрому. Ми готувалися до іспитів, виконували якісь громадські роботи з мітлою, а моїм головним заняттям було спостерігати за злетами й посадками літаків. А цей п’янкий рев реактивного двигуна! Я вибігав на злітно-посадкову смугу, щоб торкнутися бетону, покресленого слідами паленої гуми. Жили в армійських десятимісних наметах. Уночі ми із Сергієм вставали й пустували: запихали хропунам у ніс зубну пасту або вставляли туди заздалегідь запалену цигарку. Лежить собі хропун і попахкує димом. А нам весело.

Наприкінці серпня відбулися іспити й заключний крос на 1 км. Я рвонув зі старту, певний, що фінішую серед лідерів, бо вважав себе в чудовій спортивній формі. Та прибіг на останньому подиху, мов гонець із Марафона, упав у кущах і виблював усе від цілковитого виснаження: цілий місяць харчувався лише лимонадом і пряниками з польового буфету. Усі ходили до солдатської їдальні, а ми, розпещені матусині синочки, їли чудові коврижки й пряники, запиваючи їх лимонадом. Отака доросла самостійність! Добрий урок на майбутнє.

Центральний вхід в ІВАТУ

До училища прийняли двох — Сергія Легкова і мене. Сергій мав вивчати двигун і планер, а я — електрообладнання та прилади літака. Насамперед нагодували обідом за курсантською нормою. Фірмовими стравами кухарів були плов і оладки: у плові траплялися величезні шматки свинини, а оладки були втричі товщі за звичайні. Нас постригли, вимили, видали форму й стройові черевики. Тут і спрацював ефект однострою: у суцільній масі однакових курсантів я не відразу впізнав Сергія. А з першого вересня почалися заняття.

Курс розмістили по ротах у величезній триповерховій будівлі кутової конфігурації — колишніх казармах юнкерського училища¹. Моя, друга рота, була на другому поверсі. Ще кілька подібних будівель обрамляли великий плац літерою «П». Неподалік стояли їдальня, господарські споруди, котельня й КПП. Офіцери та викладачі жили біля навчальних корпусів, приблизно за кілометр від наших казарм. Трохи далі були санчастина й вартове приміщення. Усе це сполучали бруковані дороги, обсаджені тополями, що рясно сипали пухом. Скрізь було багато яскравої наочної агітації на авіаційну тему. Усі урни зробили з розрізаних авіабомб малого калібру. Дитячі гойдалки в офіцерському містечку — з підвісних паливних баків: такі собі алюмінієві ракети-торпеди з вирізом для сидіння. Усі споруди й дороги тулилися впритул до аеродрому. На даху нашої кутової казарми горів потужний червоний вогонь осьової лінії злітно-посадкової смуги, а літаки, що сідали й злітали, ревіли, мало не торкаючись даху випущеним або ще не прибраним шасі. Так принаймні здавалося в перші дні. Страху не було, але гуркіт двигунів вражав. Уночі рідше, а вдень ця музика лунала кожні п’ять-десять хвилин. Згодом я звик і навіть перестав задирати голову. На сон вона теж уже не впливала.

І закрутилася, завертелась служба-навчання.

Рота друга, взвод другий. Командир роти майор Василевський (Костя), командир взводу капітан Саіфутдинов (Саіфут).

Костя був чудовим стройовиком, суворим і водночас чепурним, а Сайфут здавався якимось затурканим. Командиром батальйону був підполковник Борисов. Перед курсантом, який завинив, Костя Василевський робив страшні, немиготливі очі: вони безперервно перебігали від голови до ніг нещасного, а потім надовго впивалися в його винувато опущений погляд, ніби свердлили й пропалювали його. Водночас він перекошував обличчя у звірячій гримасі й шумно втягував повітря крізь стиснуті зуби. Спопеляв. Мабуть, у дитинстві так дивився на нього батько або хтось зі старших начальників. На парадах він блискуче, із задоволенням і смаком карбував крок на чолі нашої роти.

Насамперед нас навчили за командою лягати спати й після сну ставати до строю. Нормативи — відповідно 45 секунд і 1 хв 20 сек. Щовечора разів по десять. І як ми тільки не переламали ноги, стрибаючи через ліжка й табурети за командою «Відбій!»?

Виявилося, що я зовсім не вмію прокидатися посеред ночі й потім свідомо заступати на службу — наприклад, днювальним по роті. Мене будять, я встаю, починаю вдягатися, але щойно днювальний або черговий, який мене розбудив, відходить, я автоматично падаю на койку й одразу солодко засинаю. Звісно, вдруге мене будили вже не так делікатно — і таки домагалися притомної реакції. Цю недугу вилікували за одну ніч.

7 листопада 1958 року ми склали присягу, і відтоді я мав особистий автомат, патронну сумку з двома запасними магазинами та протигаз із комплектом ОЗК. ОЗК — загальновійськовий захисний комплект: торба з панчохами-бахілами, рукавицями й плащем-накидкою. Навчання, стрільби, стройова підготовка, варти й наряди.

Математика, фізика, матеріалознавство, опір матеріалів і марксизм-ленінізм, хай йому грець. Його викладав полковник Шагімарданов — величезний татарин або башкир, чистокровний ортодокс. А владою в країні тоді впивався балакучий сталінський прислужник, що раптом прозрів і взявся викривати культ, але й далі пригинав народ, зрідка роблячи дрібні показові послаблення. Трохи чудив і виголошував багатогодинні промови, щоб простолюд потім глибоко їх вивчав.

Цей полковник-викладач одразу взяв мене на олівець за дурнуваті запитання про зміст «священних» писань покійних вождів. Мені не відразу дався постулат про стрибкоподібний перехід соціалізму з однієї стадії в іншу. Не міг я збагнути й іншого: Сталін і Ленін — вожді, натхненники та керманичі всіх звершень і перемог, але водночас сучасні марксистські талмуди заперечують роль особистості. Курсант, який сумнівається, і сам підозрілий! Та й загалом, видно, я йому не сподобався. Увесь курс він нещадно мене ганяв. А що зробив би зі мною п’ятьма роками раніше?

Пам’ять зберегла й курйозний момент зубріння цього самого марксизму. Дуже легко й одразу радили запам’ятати склад відомих теоретиків «Групи Звільнення Праці». За першими літерами прізвищ, акурат п’ятеро членів: Плеханов, Ігнатов, Засуліч, Дайч, Аксельрод.

Навчальні тривоги траплялися щонайменше раз на місяць. Посеред ночі, а частіше над ранок, найсолодший сон розтинав крик: «Рота! Тривога!» А я ще й підношувач набоїв. Треба вдягтися, озброїтися, начепити всю амуніцію, зокрема скатку шинелі, схопити двадцятикілограмовий ящик із набоями, разом із натовпом висипати з другого поверху на плац і не відстати від роти, що тікає в нічну темряву. Усе відбувається в галасі й лайці. Широкими сходами сповзає лавина людей, обвішаних зброєю та спорядженням, і до неї долучаються з кожного поверху. Ящик із набоями звалюєш комусь на спину й лише підтримуєш, щоб не скинув, хай собі волає. Йому ж мучитися всього два прольоти. У відділенні двоє підношувачів; якщо тривога з довгим кросом, ми з напарником прихоплювали рушники — так зручніше було бігти, тримаючи ящик удвох.

Пройшли повний курс молодого бійця, включно з окопуванням, копанням окопу повного профілю з положення лежачи під умовним обстрілом противника (пильним оком і криками викладача). Це теж треба пройти.

На політичних заняттях нас лякали підступністю й зажерливістю імперіалістичного оточення, підсилюючи враження мудрими цитатами Ілліча на плакатах. Наприклад: «Зміцнювати (вже не пам’ятаю що) якнайсправжнісіньким чином!» Жахлива, чомусь гачконоса пика дядечка Сема лякала й супроводжувала мене всі 28 років служби, в усіх військових містечках аж до Камчатки. Наші далекоглядні, а насправді просто жадібні до влади керманичі з Політбюро нишком збиралися побудувати соціалізм-комунізм на всій планеті й здогадувалися, що це сподобається не всім. Тому й намагалися готувати Армію до серйозних конфліктів, неодмінно із застосуванням ядерної зброї. В ім’я осяйного завтра.

То були роки після усунення Жукова. Однією з найважливіших дисциплін була ПАЗ-ПХЗ — протиатомний і протихімічний захист.

У спеціалізованій аудиторії серед інших наочних посібників стояли великі скляні ящики з муляжами людських кистей і голів, на яких мальовничо показували наслідки різного ступеня ураження хімічною та атомною зброєю. Переважно з очима, що витекли. Наче живі, але явно вже не жильці. Цікаво було розглядати кінський протигаз і протихімічну збрую для коней. Ми довго й ретельно відмивали та знезаражували МІГ-15 у повному протиатомному спорядженні, у якихось утеплених герметичних костюмах. Наприкінці дня в кожному чоботі збиралося по пів літра поту. Почався курс звикання до протигаза: щодня час збільшували на 15 хвилин, аж поки дійшли до 6 годин безперервно в цій личині. Жах. Гумова маска стискала обличчя так, що воно нестерпно боліло. Усі лекції й пересування — у протигазі. Ми жартували: намагалися слиною приклеїти папірці до скелець того, хто заснув. Сидять сліпці, наче навіть старанно щось конспектують. Непогано було й трохи перетиснути сплячому шланг. Час від часу викладач тихо казав: «Хто не спить — сидіти», а тоді голосно: «Хто спить — встати!» Підхоплювалася половина відділення. Посміялися, розім’ялися.

Вінець курсу — обкурювання. Намет. За командою «Гази!» відділення надягає протигази. До намету нас заводить життєрадісний, балакучий, червонопикий — мабуть, від частого надягання протигаза — майор. Якоюсь важільною помпою він шумно, з бризками розпилює з балона, схожого на вогнегасник, хлорпікрин. Це навчально-бойова отруйна речовина. Відразу почалося спершу поодиноке, а потім і хорове покашлювання. Хтось кинувся до виходу. У мене в роті одразу з’явився кислий присмак, а легені відповіли нестримними, дедалі сильнішими нападами кашлю. Я був не в перших рядах, але теж поспішив дати драла. Спочатку думав: пересиджу, витримаю. Де там! Організм волав: «Рятуйся!» Усіх підвели зворотні клапани. Заради легшого дихання вони, рідненькі, усі ці тижні пролежали в кишенях гімнастерок і трохи припали пилом. Що тут почалося… Коли я вибігав, наш майор уже сидів на землі: натовп устиг збити його з ніг, поки він намагався всіх зупинити. А за нормативом треба було не просто висидіти певний час, а ще й за командами «маску пробито» та «шланг пошкоджено» зняти й надягнути протигаз, від’єднати шланг і відповідно до команди пригвинтити коробку до маски. Якщо маску пробито — обхопи губами горловину коробки й дихай крізь неї із заплющеними очима. Надивився я на хлопців, які намагалися висидіти з поганим клапаном. Ці впертюхи, вибігши, одразу падали на землю, довго й болісно блювали навкарачки та надривно кашляли. Говорити не могли. Поступово оговтувалися після отруєння. Дехто заходив по кілька разів — так би мовити, смакував, — доки не виконає вправу повністю. А балакун задоволений: провчив на все життя, одним махом змусив поважати «хімічний дим».

Розпорядок був улаштований так, щоб від перших днів зламати волю хлопців і перебудувати їхні голови й тіла на армійський лад. Почалися сутички із сержантами та єфрейторами, яких командування призначило з-поміж найстаранніших, хоча й не обов’язково найрозумніших, переважно колишніх солдатів. Начитавшись у статутах про необмежену владу будь-якого начальника над підлеглими, молодий воєначальник у званні молодшого сержанта вже вважав себе володарем абсолютної й незаперечної влади. Так уже влаштована людина. Як наслідок, на нас посипалися наряди. А якщо випадала варта, мені діставався найдальший пост.

Докладно пам’ятаю пост №4 — склад недоторканного запасу. Квадратна одноповерхова будівля приблизно 30 на 30 метрів, дуже висока й, як усі споруди училища, з добротної червоної цегли дореволюційного випалу. Училище успадкувало будівлі царського юнкерського училища. Зовні кожна цеглина, без винятку, від землі до неймовірної висоти була списана, розмальована й посічена багнетами вартових. Очевидно, юнкери підставляли під ноги ящики, коли творили на висоті. Та й гвинтівки в них були мосінські, з довгим тригранним багнетом. Заступаєш на пост — наче потрапляєш до картинної галереї з читальною залою. З найневиннішого пам’ятаю волання: «Сумне життя, коли молодість у шинелі, а юність перетягнута ременем» або «Кохання — багаття: не підкинеш палицю — згасне». А скульптурні композиції не витримали б жодної цензури. Справжня Камасутра.

Узимку недобрими постами вважалися стоянки літаків. Як відомо, зима в Іркутську холодна, а на аеродромі ще й вітряно. Вартового вдягали дуже тепло, але він, жива людина, все одно шукав прихистку від вітру. І не було кращого місця, ніж ніша носової стійки винищувача. Це відкрита знизу порожнина в носовій частині фюзеляжу, приблизно пів метра завширшки, півтора завдовжки й близько метра заввишки; після зльоту туди прибирається носова стійка шасі. Стоїть собі негідник у ніші й дрімає: не задуває, служба нібито йде. Видно лише валянки та край кожуха. Приходить зміна: ніч, мете поземка, стоянки розкидані величезною площею. Насамперед уся зміна, лаючись, чимчикує до винищувачів шукати мерзотника. Що довше шукаємо, то менше спимо між змінами. А ще треба повернутися до вартового приміщення й дочекатися, поки відтане автомат: на морозі він миттю вкривається інеєм, а в теплі той перетворюється на воду. Треба витерти зброю насухо й лише тоді змастити. Вартовий цикл, як відомо, складався з двох годин на посту, двох годин у бадьорій зміні після повернення та двох годин сну. Дорога зміни до постів забирала час у сну. А постів у розвідного кілька. Коли тут спати? І так цілу добу.

МіГ-21

Не одразу, а з часом, помітив у собі поступову метаморфозу — перетворення з напруженого, постійно щоразу чекаючого раптового нападу вартового в спокійного й розсудливого служивого. Звісно, той, хто пройшов караульну службу з охороною жахливо непрогляданими навіть удень постами, знайомий із постійним відчуттям прихованої небезпеки, буквально за кожним кущем, за кожним літаком, особливо в негоду. Караульна служба, як відомо, не зупиняється за будь-яких умов. А в вітер і дощ вартовий втрачає другу за важливості ночну зброю — слух.

Зміна закінчилася з розходом і ти залишаєшся на самоті зі всім світом, а в тебе лише один надійний друг — автомат. Повісь його на шию, тоді буде спокійніше, і вперед, обходом території, якщо ти не на вишці. Далася коло, ніби розібрався з тінями, підозрілими шарудіннями, і можеш трохи розслабитись, згадати щось зовсім не пов’язане з УГ і КС. Для тих, хто забув, це Устав Гарнізонної та Караульної Служби. І на годинник не забудь глянути, аби вчасно, тобто ще не підході, красиво осадити свою зміну бадьорим окликом: «Стій! Хто йде?»

«Чудовий» наряд по кухні — чистити картоплю! У лапках, звісно. Училище велике: самих курсантів — п’ять рот по 150 осіб на кожному з трьох курсів. А ще безліч допоміжних підрозділів. За ніч треба було перечистити немислиму кількість картоплі. Мені довіряли керувати двома картоплечистками — машинами, схожими на високі пральні, з горизонтальним шорстким каменем, що обертався; на нього порціями засипали картоплю. Моє завдання — спочатку обдерти бульби й віднести їх хлопцям, щоб ті повирізали вічка. За нами наглядала чергова кухарка, яка неодмінно вміла пронизливо, мов свердлом, кричати: «Ві-і-ічка!» Досі у вухах дзвенить. Так вони не давали задрімати ані на секунду й не дозволяли мені надто обдирати картоплю. Зізнаюся, я норовив обточити її мало не до форми морквини, аби хлопцям лишилося менше роботи.

Ще важчий наряд — у котельні: підвозити вугілля й вивозити шлак на відвал. Вагонеткою. Зробив кілька ходок — маєш хвилин 10 перепочинку. І тут сон, вічний супутник важкої праці, відчувається то солодким отруйним запахом, що розтікається виснаженим від недосипання мозком, то велетенським, мамонтоподібним, хутряним, теплим і м’яким чудовиськом. Воно миттю накриває тебе й породжує нестерпне бажання здатися, відпустити болючі гальма й забутися. А довкола гарячі топки та приємно теплі боки обкладених цеглою й побілених котлів. Щойно вмостишся, прихилишся до стоячого котла — вже тицяють у бік: коти вагонетку, синку. Пам’ятаю відвали шлаку й дошки, якими треба було котити ту вагонетку. Кочегарками були напрочуд велетенські жінки в хустках і з чорними від сажі носами.

Одного разу я потрапив у наряд на свинарник. Увечері, після розводу варт і нарядів, мені показали, куди йти і де стоїть лопата. О четвертій ранку я зайшов до величезного, як мені тоді здавалося, свинарника — типового колгоспного. Сморід такий, що без акліматизації не вдихнеш. Волого й спекотно. Хропіння. Я взяв та й хрюкнув. Усі вони, великі й зовсім малі, спритно підхопилися на ноги, наче тільки й чекали сигналу. Налякали, чортяки. Втупилися в мене свинячими очицями в білястих віях. Чекають, знають навіщо я прийшов. Найближчий загін порожній. Відчиняєш його й запрошуєш тварин перейти, а нетямущих підганяєш лопатою, щоб звільнили загиджене приміщення. Зачинив за гуртом дверцята — і ось ти сам на сам із купами чудового лайна. Ура!

Пообтерся. А куди подітися.

Наряд із МТЗ — матеріально-технічного забезпечення — завжди був фізично важким. Зазвичай у ньому брав участь майже весь взвод. Коли прибував вагон із вугіллям, дошками й колодами, продуктами чи обладнанням, взвод негайно знімали із занять або піднімали зі сну й везли на вокзал. Нову авіаційну техніку, ще секретну, перевозили виключно вночі. Наприклад, нам довелося перевантажувати перший ТУ-22, що розбився в Жуковському й був трохи пом’ятий. Робити це вручну було дуже важко.

Ту-22М3

Площини вивантажували з пульманівського вагона на спеціальний візок. Намаялися. Працювали всю ніч до ранку, але все одно пішли на заняття. В училищі це було святе правило: жодних послаблень.

Постійне недосипання і дефіцит часу скрізь без винятків. А ще буквально через пару тижнів навчання взяли в збірну з баскетболу. І все біжу, тим паче за наказом по території училища й аеродрому всі переміщення поза строєм — тільки бігом. Навчився ловити кожну вільну хвилину для сну. Навіть у русі в строю вдавалося відключатися. Навчився спати, не вимикаючи слух, а навіть загострюючи його. Виявляється, якщо немає вітру й дощу, у тиху ніч чути, як повзають коничні жуки-козявки. Слух настільки загострюється, що на посту охорони секретних кімнат, а це метрові 150-200 прямого широкого коридору в підвалі головного навчального корпусу, чути, як вартовий біля штандарту на першому поверсі вестибюля переступає з ноги на ногу.

31 грудня 1958 року взвод став на наряд — патрулями по місту. Патруль у ті роки несе службу з автоматами. Попереду офіцер, а за ним двоє озброєних патрульних. Це було моє перше патрулювання в місті. Вишагував гордим і надуваним, як індичка, забувши опустити вуха шапки. Іркутськ місто дуже красивий, а дівчата на вулицях ще красивіші. А в цю новорічну ніч температура впала до -52° градусів. Відходили перші два години і повалився на нара — дрімати. Будять — у тебе ніс білий! Уже не витреш. А вуха відпали. З тих пір і мій шнобіль почав реагувати на погоду. Термометра не треба.

Дуже цікаві були заняття з техніки. У колишньому спортзалі стояв ІЛ-28² (на той час найсучасніший фронтовий бомбардувальник). З нього й почалося практичне опанування авіатехніки. Я досі пам’ятаю цей специфічний запах літака, запах лаку й електропроводки. Вивчав техніку не з цікавістю, а з захопленням. Донині пам’ятаю масу абревіатур бортового обладнання. А перший, під контролем інструктора, запуск двигунів ІЛ-28 на стоянці! Ти сам у кабіні (інструктор зовні на стремінні), натискаєш кнопку «старт» лівого двигуна — і загуділа, закрутилися стрілки маси приладів. Чудо! Практичні аеродромні заняття проводяться обов’язково взимку в найжорсткіші морози. Це, звісно, правильно, але непросто. Добре, якщо цього дня ти працюєш всередині літака. А якщо в якому-небудь люку фюзеляжу чи на площині?

Приємно, коли хтось ганяє двигуни поруч — ще не зупинилася турбіна, а в соплі вже голови, руки, рукавички. Добре! Частіше б так!

Іл-28

Прийняв участь у своїх перших «виборах». Спершу трохи збентежила сама процедура: мовляв за назвою вибори, а фактично… Якось нецікаво, м’яко кажучи, без інтриги. Потім почав розуміти, що вся ця так звана Радянська влада зовсім не пов’язана з чимось, ні через прославлені Ради зі своїм народом. Що ця брехня про якісь депутати від народу — погано прикрита сваволя однієї безпомилкової партії, святіший ЦК, глузування над людьми і перетворення їх на комедію. І в цій комедії вся підлість, громадяни СРСР, партійні й без, покірно відіграє відведену йому роль.

У вільну хвилину читати й читати. В училищі велика бібліотека. Фотографував хлопців своїм кишеньковим «Зорким». У роті обладнано малу фотолабораторію. Усе за рахунок сну. Хто дуже хотів чимось зайнятися, мав результат. Напевно, найцікавіший приклад — Валера Лебедєв. Отож, вони захопили його мрію навчитися грати на кларнеті за якоюсь брошуркою. Почав колоти нас фальцетами й дратівливим сіпом. Загальну грамотність я йому дав. Через півроку або раніше Валера чистесенько виконував «Маленький квіток».

А ось і серпень і перша курсантська відпустка. Треба відзначити, що місто Красноярськ-26 — це зовсім не місто Красноярськ. Це закрите секретне місто, що виробляло зброярський уран і плутоній.³ Батько там працював начальником одного з монтажних управлінь. Я обов’язково окремо напишу про його життєвий шлях і справи. Так от, щоб привезти мене додому з Красноярська, він за моєю телеграмою мав зустрічати мене на вокзалі. У купе я їхав один і непомітно перед Красноярськом, буквально за годину до прибуття потяга, трохи задрімав. Прокинувся від шуму в коридорі — прибиральники мили пол і вікна ззовні поїзда, а сам потяг стояв у якомусь незрозумілому тупику серед таких самих порожніх вагонів! Оце був шухер. Непросидло одягнувся й побіг до вокзалу. А там уже перестали по гучномовцю мене викликати. Крім батька мене зустріла й Тома Усйкова, моя шкільна симпатія. Конфуз! І взаємна радість — а якби у потяга була інша кінцева станція?

Красноярськ-26. Перша відпустка.

На другому курсі, восени 1959 року, мене, баскетболіста, запросили до збірної з гандболу. Це дуже почесне й відповідальне запрошення — команда училища займала лише перші місця в чемпіонатах ВПС, округу й області! Тренував команду старшина Паша Невенченко. Талант з великої літери. Навантаження давали такі, особливо на кидальну руку, що я змушено тримав ложку-виделку в лівій руці — не міг правою. А кроси на Ангару з киданням великої гальки на дальність! Суворий був Паша, але справедливий, нічого, крім поваги, навіть обожнення, не було в нас до нього. Сила хвату, при зовнішньо звичайних пальцях у нього була просто монстр-манською. Небагатослівний, він непослухів «брав на тріпок», обов’язково наздоганяв того, хто тікає. Сам біг сотню за перший розряд, і просто схопив за бік, за шкіру, за ногу і тиснув. Через шкіру визирала кров, і здавалося, ось-ось зірвуться кістки. Цей метод діяв безвідмовно. Мені довелося у своїй спортивній кар’єрі грати в командах досить високого рівня, але ніде не було такої високої дисципліни.

У гандбол тоді грали на футбольному полі командами по 11 гравців. Воротар стояв у великих воротах і пропускав за матч від 10 до 30 і більше м’ячів, тож гра була видовищнішою за футбол. У сутичках нападників із захисниками дозволялося більше вільностей, майже як у хокеї. Вважалося: якщо після гри ти без травм, отже, не виклався, не ліз крізь захист, халтурив. Перед виходом на поле обов’язково знімали всі бинти з незагоєних ран, щоб суперники не били по болячках. Із жорсткою командою гра дедалі більше перетворювалася на гладіаторське побоїще. Поступишся, виявиш м’якість — гарантовано програєш. Тебе «обробили» — терпи: твої кривдники зараз і самі потраплять під роздачу. А з трибун, та й самі захисники з воротарем, кричать: «Клієнт пішов… віддячуй!» Найзлішого суперника треба було збити з ніг і стрибнути на нього колінами вперед. Якщо він ще й поводився підло, на нього могли стрибнути до трьох захисників з однією метою — вивести з гри…

Армійський гандбол — річ серйозна, особливо якщо команда суперника з рядового складу. За обіцяні відпустки солдати б’ються до смерті. Ну й ми їх не жалували. Фактично розважалися в чемпіонаті області. Команді будь-якого міста намагалися встромити не менше 40 м’ячів. Собі дозволялося пропустити не більше 5-ти. Ось така різниця в класі.

Я постійно грав мандрівним захисником, тобто і в захисті, висунутий уперед, і в нападі, відтягнутий назад. Роботи більше за всіх. Якщо треба було взяти особисто найнебезпечнішого нападника, це доручалося лише мені. Очікування кожної гри було очікуванням свята, свята чоловічої гри. Але пролітали тижневі збори, закінчилося первенство, й довелося за навчанням — добирати! На третьому курсі замість військової практики місяць практики на іркутському 39-ому авіазаводі. Тоді він випускав транспортні АН-12⁴ і перехоплювачі Як-28⁵.

Як 28

Побачити на власні очі, як в один кінець гігантського цеху завозять листовий дюралюміній і профіль, а з іншого викочують готові літаки на льотне поле заводського аеродрому, та ще й самому взяти участь у нескладних конвеєрних операціях — це було чудово. Тоді випускали серію «Анів» для Індії. Усі написи, інструкції й табло були англійською. Вразило випробування хвостового радіолокаційного прицілу: турель зі спареними гарматами НР-23 автоматично поверталася, відстежуючи літаки, що сідали й злітали.

Хвостова гарматна турель літака ІЛ-28

Цим же літом своїми силами з заводських неликвідів ми зібрали свій власний АН-12й, лише без правого крила, але придатний для основних операцій з обслуговування. З двома лівими двигунами. Переконаний, що після нас літак добудували.

Ан-12

Пролітали три роки навчання, і ось остання примірка новенького офіцерського обмундирування, особливо парадної шинелі з вузькою талією й вражаюче широкими плечима. Отої за тодішньої військової моди не жаліли. І як тільки почалася смуга примірок, одразу всі відчули, що курсантство скоро скінчиться, що більше не буде батьків-командирів і ми розходилися б, розбрелися б по безкраїх просторах СРСР. І сумно, і радісно, вийшли з дитинства. Останні іспити, урочистий випуск, отримання диплома техніка літака Ан-12 і вертольотів Мі-4, Мі-8 і призначення — в/ч 11284, станція Тюра-Там.

Упакував усе отримане лейтенантське барахло, те, яке я «мудро» вирішив, що не знадобиться мені на перших парогах у теплому Казахстані, і відсилав його до Красноярська. А лейтенанту на той час видавали, окрім ковдри з простирадлами й матрацями, великий мішок, у традиціях часів Громадянської війни, який у ті лихі роки молодий офіцеричка повинен був за місцем свого першого служіння набити сіном або соломою! Саме в цю матрацовку я, у дурощі, вкладив усі теплі речі, включно з парадною й повсякденною шинелями, і відправив батькам. Вирішив, що ближче до зими вони надішлють їх до Тюра-Таму. З «верхнього одягу» взяв із собою лише плащ-накидку. І як потім жалкував, що не відправив усе своє військове майно одразу в частину!

Переглянув карту Казахстану. Треба проїхати через Аральське море й вийти після станції Казалинськ перед станцією Джусали. Прочитав в якійсь енциклопедії про тамтешній клімат і щось про якихось великих очеретяних котів. Наперед скажу: жодних спецкотов за сім років служби в казахстанських степах не зустрів. Попереду ще відпустка — 30 днів без дороги. Порадилися з Сергієм Легковим і вирішили одразу їхати на Чорне море в Туапсе, не заїжджаючи до своїх у Красноярськ.

У Туапсе не бували ні я, ні Сергій, зате там у молодості працював батько — клепав нафтові резервуари. Приїхали на початку жовтня: тепло, сонячно, але на березі вітер. Виявилося, саме цієї пори починаються шторми, щонайменше чотирибальні. А ми ж приїхали купатися! У таке хвилювання у воду, здається, не ліз ніхто, крім нас із Сергієм. Вода була цілком тепла, тільки перемішана з піском. Нам байдуже! Єдина проблема — вибратися на берег без синців: хвилі накочувалися могутньо й невтомно. Кілька разів підіймалися в навколишні гори. Рідка, давно вигоріла трава, густі чагарники, а подекуди дерева з цілком їстівними плодами. Ласували інжиром і згадували Маленького Мука, який з’їв невідомий плід і знає, чим це скінчилося. Про гулянки з циганами в галасливих ресторанах не могло бути й мови: лейтенантська голота, зате море безкоштовне. Накупалися й навіть випрали деякі речі, хоча в солоній воді мило майже не піниться. Ці чудові дні — близько двох тижнів — промайнули швидко. Я провів Сергія: йому випало служити на Далекому Сході. Сам мав вирушити на кілька днів пізніше й діставатися Казахстану. Без товариша в номері стало порожньо, та й перевірка фінансів не потішила. До Тюратама з пересадкою в Сизрані їхати понад три доби, а в кишені — один рубль 56 копійок. Добре погуляли! Молодий, не привчений до голоду організм змушував мене на кожній станції виходити на перон, куштувати в торговок усе підряд і бракувати, куштувати й бракувати… З огидою, але жував навіть суху квасолю. Взагалі страви з неї я люблю, але ж суха разюче відрізняється смаком від вареної! У Сизрані зібралася невелика, але весела компанія лейтенантів нашого випуску, теж призначених до Тюри, і в них іще водилися гроші. Тут-таки їх проїли й пропили, а далі добу їхали не жрамши. Мені це навіть пішло на користь: із голоду я з’їв великого кавуна, і мене пронесло… Кілька слів про поїзди азійського напрямку. Від Москви до Тюри поїзд іде дві доби. Після Оренбурга у вагоні закінчується вода з усіма наслідками цієї на перший погляд дрібної події. Умитися неможливо, туалет… А бригада? Бригада з місцевих азійців зайнята якоюсь торгівлею: завантажує й вивантажує мішки та коробки й, здається, безперервно щось смажить і варить у печі тамбура. Дим стоїть на весь вагон. Пасажири полишені самі на себе, про прибирання не йдеться.

Наступна глава >>

Примітки

1. Юнкерське училище з 1872 року в 1910 році перетворено на Іркутське військове училище.

   ↩

2. Розмах крила 21,45 м

   Довжина фюзеляжу 17,65 м

   Висота 6,7 м

   Площа крила 60,8 м²

   Тип двигуна 2хВК-1А

   Тяга двигуна 2770 кг

   Маса нормальна зльотна 18400 кг

   Маса перевантажувальна зльотна 23200 кг

   Максимальна швидкість 906 км/год

   Практичний потолок 12500 м

   Дальність польоту 2400 км

   ↩

3. 1958. 25 серпня. На Красноярському ГХК промисловий реактор АД ввійшов до числа діючих. Другий реактор — АД-1 працює на ГХК з 1961 р.

   ↩

4. Екіпаж 7 чол

   Максимальна злітна маса 64 т

   Максимальне комерційне навантаження 20 т

   Максимальна дальність польоту 4000 км

   Крейсерська швидкість 510 км/год

   Практичний потолок 10200 м

   ↩

5. Екіпаж 2 чол

   Довжина 20,02 м

   Розмах крила 11,78 м

   Висота 4,3 м

   Максимальна злітна маса 18080 кг

   Двигуни 2х6100 кг

   Максимальна швидкість 1850 км/год

   Дальність 2070 км

   Практичний потолок 14500 м

   ↩