Хош келдініздер! (Ласкаво просимо)

Ось так налегко й прибуло наше військо на ст. Тюра-Там.

Під’їжджаємо до Тюри.

Спекотний день кінця вересня, із задоволенням залишаємо обридлий, пропахлий паленим мастилом вагон і робимо перші кроки казахстанською землею. Що чекає попереду? Враження гнітюче. Мініатюрний, задрипаний, одноповерховий, побілений вапном вокзальчик посеред безладно розкиданих халуп зі шпал, злегка й недбало обмазаних глиною. Але військових із потяга вийшло несподівано багато. За вокзальчиком площа, на неї, здіймаючи хмари пилюки, в’їжджають автобуси. Усіх розсадили й повезли. За 15 хвилин бачимо зовсім іншу картину — за пагорбом, за КПП, сучасне місто з асфальтовими дорогами, усе засаджене рядами молодих дерев!

КПП.

Це «десятка», майданчик №10, житлове містечко, адміністративний і культурний центр полігону. Офіційна назва — 5-й Науково-Дослідний Полігон Міністерства Оборони, скорочено НДП-5 МО, він же в/ч 11284. А оскільки «спочатку було слово», то створення полігону почалося з Постанови Уряду від лютого 1955 року. А моя в/ч 33797 була сформована наказом від 26 лютого 1960 року як БСС 69 (бойова стартова станція) для несення бойового чергування ракети Р7¹².

Усього в СРСР було сформовано 5 бойових частин (БСС) із 6 пусковими установками. Дві в Тюрі й три³ у Плесецьку.

«Сімка» 8К74

До речі, усі житлові майданчики всіх полігонів МО мають номер 10, а кладовища — 13. Для відкритого поштового зв’язку адреса: «Кзил-Орда-50», а до цього було «Ташкент-90», а ще раніше — «Ленінград-400».

У штабі полігону отримую призначення — технік розрахунку СОБІС команди горизонтальних випробувань в/ч 33797, майданчик №32. Що за абревіатурою та цифрами — цілковитий морок. Перша ніч в офіцерській пересилці — солдатська казарма на околиці містечка, двоярусні ліжка з подушками, матрацами й ковдрами, але без простирадл і наволочок. Усі новоприбулі знаходять вільне ліжко і без зайвих слів — спати, спати. А вранці автобусом везуть на цей 32-й, майже 56 км. Усі, крім водія, їдуть із заплющеними очима, пилюка несусвітна, надзвичайно дрібна, сіро-жовта. Тоді ще не проклали добрих асфальтових доріг по всій території полігону, і було щастям потрапити до автобуса, а здебільшого пересувалися потягом або вантажівками під брезентовим тентом чи без нього. Про поїздки потягом, полігонним жаргоном — мотовозом, розповім окремо, потім.

Сідали в автобус авіатори, танкісти, зв’язківці, артилеристи й моряки, а вийшли всі в сірій робі, із сірими обличчями, у сірих фуражках. Навіть вії стали сірими й величезними. Кошмар. Озираємося. Кілька 2-поверхових будинків і пара десятків одноповерхових, барачного вигляду. Стадіон у вигляді заасфальтованих баскетбольних і волейбольних майданчиків, неймовірної кількості турніків і шведських стінок, ґрунтового футбольного поля та великого відкритого басейну. Якісь запилені будівельні справи й маса засмаглих до чорного або азійського типу військових будівельників. Оце і є майданчик 32. А осторонь, на помітному підвищенні, за кілометрів у 5-ти, якийсь величезний кам’яний сарай, десь метрів близько ста завдовжки й пів сотні завширшки, а ще далі — така сама величезна, але цілком безглузда споруда. Пояснили — стартова. Сарай — це МІК, монтажно-випробувальний корпус, він же споруда 14, у якому з вагонів вивантажують блоки виробу, збирають ракету в пакет, проводять усі види автономних і комплексних горизонтальних випробувань, і з МІКу виріб вивозять на старт. До МІКу та старту ведуть автомобільна й залізниця. Усе обгороджено колючим дротом, а на в’їзді — капітальний КПП із караульним приміщенням. МІК і стартова споруда — це майданчик №31, місце моєї подальшої служби.

Ліворуч від стадіону — міні-Пулково, два пофарбовані коричневою, а не звичною зеленою фарбою, на вигляд астрономічні куполи-павільйони та кілька приземкуватих споруд. Це пункт радіоуправління польотом — ПРУ, майданчик №33. Під куполами радіоантени. 33-й майданчик, як і 32-й, віддалений від 31-го, стартово-технічного, приблизно на 5 кілометрів. Ось на цих трьох майданчиках, 31-му, 32-му і 33-му, розміщується й функціонує, розв’язуючи бойові завдання, моя в/ч 13991.

Поселили в двоповерховому готелі на першому поверсі, у кутовій кімнаті. Перевдягнули в польову форму, так звану «мобутівку»: це х/б шаровари, сорочка з коротким рукавом і напівчеревики, на голові — чудовий велюровий капелюх із широкими крисами. Жодних краваток і портупей, лише широкий поясний ремінь. (Через пару років прийшов новий міністр оборони Гречко, кінармієць, і цю форму скасував, капелюхи йому не сподобалися.) Почали в спеку красуватися начищеними чобітьми й портупеями. Мудрий міністр, як-не-як член Політбюро!

Призначили мене до розрахунку СОБІС. Розрахунок входить до команди горизонтальних електричних випробувань, а команда, своєю чергою, входить до другої групи, начальник групи — майор Гогсадзе Володимир Ємелянович. Група автономних і комплексних горизонтальних випробувань. Забігаючи наперед, скажу, що мені пощастило з хорошими й розумними начальниками.

Щодня, крім, звісно, нарядів по частині, — вивчення Системи Спорожнення Пляшок і Склянок — народне тлумачення цієї самої СОБІС. Її точна назва — Система Спорожнення Блоків і Синхронізація компонентів за рівнями. Завдання системи — мінімізувати гарантійний запас палива ракети. Ракета Р7, як відомо, пакетна. Кожен із блоків має власні двигуни. Кожен двигун має свій характер, та й у польоті на ракету впливають різні збурення. Пальне й окислювач у баки заливають з урахуванням цих можливих відхилень від штатного режиму польоту. Під час розрахунку польотного завдання і, відповідно, під час заправки на старті в баки заливають розрахунковий запас палива. Ось СОБІС у польоті й стежить, щоб окислювач і пальне кожного блока вироблялися в потрібному співвідношенні, а весь пакет — чотири боковини й центральний блок — також спорожнювався синхронно. Начальник розрахунку — Губарев Юрій Олексійович. У розрахунку пам’ятаю Юру Сівіцького, Юру Архипова, Валеру Махникіна. Усі в розрахунку, на чолі з начальником, чудові й надійні люди. У списку моїх найкращих друзів і товаришів вони в перших рядках!

Валера Махникі́н і Фарід.

Після авіації все незвично, навіть дивно. Детальні, скрупульозні випробування. Досить багато відмов під час підготовки виробу і досить тривалий, до найменших деталей, пошук та аналіз несправностей. Але СОБІС, порівняно з рештою бортових систем, вирізнявся надзвичайно рідкісними відмовами. У цьому, звичайно, заслуга науки й промисловості, які створили цю систему.

Далі спробую розповідати не про службу — вона йшла як ішла, — а здебільшого «про життя».

Кімната у нас, молодих, новоприбулих, кутова, з вікном на південь. Поселили трьох: мене, Валеру Тимоніна й Ольховського. Усі іркутяни. Щоправда, через пару місяців я залишився один. Тимонін та Ольховський перевелися до «головастиків», там, на 38-му майданчику, йшло прискорене розширення штатів, там вищий оклад і вдвічі ближче до «десятки». У кімнату, що звільнилася, тут же перебрався «старий», Володимир Михайлович Амбросович, старший лейтенант-інженер пункту радіоуправління, він же «Вол». У літню пору вікно нашої кімнати ми намагалися тримати по можливості закритим, щоб не залазили фаланги й всюдисущі комарі. Кожен ранок свого першого тюратамського літа я починав з огляду небосхилу: чи не з’явилися де хмари. Дудки. Корольов не помилився у виборі безхмарного регіону для свого полігону! Це трохи напружувало. Та й потім, протягом дня, тривав постійний пошук рятівної тіні від сонця. Навіть до їдальні не хотілося тягтися крізь пекло. Хоча там чекав майже обов’язковий фруктовий, холодний і дуже смачний суп. Зовсім «добре», якщо вдень дме Бес-Кунак. Спекотний пиловий вітер. Тоді вся їдальня їжа, починаючи з чудового супчику, хрустить на зубах.

Вентилятор купити неможливо, дефіцит. Найчастіше їх привозили з відпусток. Небагато щасливчиків мали маленькі, обпікаючі на дотик і жахливо голосно дзижчачі, із трилопатевим пластмасовим пропелером. А власників великих «підхалимів» можна перелічити на пальцях.

Швидко темніє — і ось вона, рятівна ніч. Час цикад, цвіркунів, жучків і всіх видів павуків та павучків. Дуже вже вони поважають нагріті за день стіни. Не сидиться їм на землі, норовлять у гості. Пару разів сходиш у душ. Намочиш простирадло. «Добре» тому, хто ввечері кирнув. Спатиме міцно. Одного разу прокидаюся вранці, а Вол спить на своєму ліжку, але в дивній позі. Голова на подушці, а тіло буквою Г, стоїть на колінах. І начебто мало випив, — виправдовувався потім.

На «десятку» виїжджав рідко, ще не обзавівся персональним ліжком у гуртожитку №2, недалеко від універмагу. Вів «статеве життя», тобто ночував у знайомих на підлозі. У Будинку Офіцерів — танці й кіно. Саме час описати мій гардероб. Одна пара штанів, жахливо за модою завужених, нога ледве пролазить; пара сорочок, спочатку бавовняних, а потім пощастило з нагоди купити сучасну, модну, синтетичну. Бо в ті роки носити бавовняні речі було немодно, не сучасно. Ті нейлонові сорочечки, як і сучасна синтетика в носінні, звісно, гидота. Скребуть, електризуються, піт не вбирають. Шкарпеток кілька пар, але одна пара, як зараз пам’ятаю, була яскраво-червоного кольору. Теж мода. Якийсь чорний піджачок. Десь у 63-му або в 64-му році з’явилися перші безбортні піджаки. Першим власником такого став Толя Корнієнко, а другим, мабуть, Гіза — наймодніші хлопці в частині. А от краваток у мене було кілька штук, ще від тата. Потім додалося ще кілька і навіть пара метеликів. Це на випадок особливого фраєрства. Єдина незмінна пара туфель чорного кольору. Новеньке пальтечко невизначеного, радше сірого кольору і теж сіра велюрова шляпа. Звісно, з маленькими крисами. Ось у такому вбранні й рушаємо до Будинку Офіцерів. Одягнений не гірше за інших, хоча й не краще. Взагалі-то з’являтися у військовій формі на танцюльках вважалося поганим тоном. А на другому поверсі, над вестибюлем, гуркоче й стогне гарнізонний оркестр, звісно, без струнної групи, але з цілком пристойним складом мідної групи та невтомним диригентом. Великий танцзал, але вільного простору для пар, особливо вальсуючих, ніколи не вистачало. Та хто звертав увагу на такі дрібниці. Як і на партійні заклики, що рясно прикрашали стіни цього храму культури. У палаючих оченятах молодого люду, партійного й безпартійного, пильні органи та політоргани читали зовсім інші думки й бажання. Іноді, а потім і регулярно, на полігон приїжджали шефи — зірки естради й кіно. На мою думку, вони всі до одного з часом відзначилися на космодромі. Хоча в мої тамтешні роки це було культурною подією.

На все місто один шинок — кафе «Берёзка». Найміцніший, він же й єдиний напій — молдавське вино «Він де масе». У народі — «вийми та пос.и». Взагалі-то непоганий напій. Добре втамовує спрагу, не більше. У вихідні зазвичай проводилися якісь спортивні заходи. Народ у частинах здебільшого молодий, як, утім, і в усіх ракетних військах, середній вік 26 років, спортивні майданчики в парку ніколи не пустували. Швидко будувався великий стадіон, футбольне поле якого засипали чорноземом, привезеним із чергової осінньої експедиції на цілину. По всій неосяжній країні кожна частина наприкінці літа, а то й на його початку, відправляла техніку й людей, відриваючи їх від служби, на пресловуту й програну ще на зорі радянської влади «битву за врожай». Тому що відповідно до хибного вчення ульяновського фанатика комуністи насамперед знищили справжнього сільського трудівника, а потім через колгоспи й тих, хто прийшов до Кремля та на місця, до обкомів і райкомів, найголосистіших, нахабних, ніколи як слід не працювавших «активістів» із бідноти або ледарів, виростили багатомільйонну армію байдужих і злодійкуватих «колгоспників». Ось цим самим колгоспникам і допомагали армія, підприємства та школа з вишами. А куди діватися. Не поїдеш — партквиток здаси, голубчику. Так їм і треба, комунюкам.

На нашому, 32-му майданчику особливих розваг ніхто не пропонував, та й часу ні на що не вистачало. Книги, музика-радіо, магнітофон, радіоаматорство, іноді вечорами кіно в клубі, танцюльки. Увечері, після вечері, прихопивши пачку вафель або банку компоту, частіше угорського абрикосового, крокую на 31-й майданчик до своєї СОБІСівської лабораторії. Великі робочі столи її заставлені висококласними вимірювальними приладами, що мені й потрібно для налагодження своїх виробів. Тиша у великій кімнаті й у всій величезній будівлі МІКу. Іноді засиджувався до 4-ї ранку. Закрив лавочку, тихенько минув напівсонного чергового — і через пів години у своїй общазі падаєш на ліжко до «товариша Морфея». Перші роки всі радіоаматори відчували дефіцит радіодеталей. ЗІП чіпати не можна, аварійні ракети падають далеко. Що можна було купити, привозили з відпусток. З нагоди чи без неї — дружні пиятики в дуже теплій компанії 2-ї групи в кімнаті Діми Тропіна або у себе на двох, із Волом. Але на першому місці, звісно, гандбол! Обрали мене капітаном. Команда називалася «Восход». На ім’я супутника.

Новий 1962 рік у кімнаті Дими Тропіна (на посту біля свого «Фестивалю»). Там само з Колею Чернишовим.

Восени 1961-го закінчувалася першість полігону з гандболу 11х11, і наша команда виглядала дуже переконливо. Особливо сильною була задня лінія, шістка оборони з основним «биком» Геной Устименком і Женею Лебедєвим, який вічно скаржився на короткі від природи пальці. Вельми нелагідні захисники. А це означає прикритий тил.

Але якщо вже почати характеризувати кожного з гравців команди, то на першому місці за значущістю, безумовно, — Лев Костюк, наш воротар, основний гравець. Ми, польові гравці, попри всі наші чудові якості, усе-таки публіка дещо легковажна, іноді недбала, і за наші помилки на полі завжди розплачувався Лев.

Маленька черепашка теж жила в мене в суповій тарілці. Відкриєш тумбочку будь-коли, а вона повзе й повзе без відпочинку та зупинки у своїй тарілці…

Вирізняли його з усієї нашої спортивної братії серйозне ставлення до тренувань і найвища відповідальність у будь-якій грі, незалежно від сили суперника. Оце вже кому діставалися нокаутуючі удари м’ячем не лише по голові, а й по найчутливіших частинах тіла. Щоправда, до команди він прийшов, як то кажуть, не з вулиці, а першорозрядником зі спортивної гімнастики. Шпагат у воротах йому освоювати не треба було. А вже діставалося від Лева під час гри і на розборах після гри кожному на горіхи, а мені особливо. Йому ж іззаду, від воріт, усе видно. І жодної команди в нас не відбулося б без такого воротаря, це вже точно. Можна скільки завгодно пітніти й стрибати майданчиком, але якщо у воротах дірка…

Іду дякувати судді. Схоже, продули. І Лев без радості, руки на стегнах, отже, буде сваритися. Гешка Павлов чеше ногу.

Ташкент. Кубок міста. Фарід розминає Льва перед грою (порівняно легкі кидки в обличчя).

Усіх, кого я згадаю, я дуже люблю і не буду ранжувати, хоча так і хочеться присвятити цілу главу таким головним забійникам, як неперевершений лінійний «Шорсткий» — Коля Чернишов і розумниця «Фара» — Фарід Мухаммедов.

Шорстець у молоді роки, в училищі, займався боротьбою. Тому вирізнявся розвиненістю м’язового апарату та специфічною, борцівською розминкою перед кожною грою. Безперечно, такі чудові фізичні кондиції та наполегливі тренування вивели його в лідери — справжнього лінійного. Нашого основного забійника. Але вже кому я ніколи не заздрив під час гри, так це лінійним.

Залізти в саму гущу суперників, які прагнуть від душі «образити» нахабу, технічно розштовхати їх у межах правил, отримати по пиці та боках, готувати нескінченні потрібні й порожні заслони і, не отримавши м’яча у вигідній позиції під час зриву атаки, стрімголов мчати назад, у захист. Це будні лінійного.

Але якщо м’яч опинявся в руках у Колі, уболівальник завмирав в очікуванні класичного, майже циркового номера. Розворот на опорній нозі, потужний поштовх із використанням накачаних стегон, політ у гості до приреченого воротаря — і м’яч у сітці! А вінчає атаку ефектний кувирок-перекат. Улюбленець публіки. Уболівальники, особливо вболівальниці, ревіли від захвату після Коляних кульбітів. А як він повертався до своїх воріт абсолютно особливою гарцівкою переможця, високо підкидаючи круте стегно!

Зовсім особливого складу та ігрової техніки Фарід. Це технар і тактик. Ніколи не полізе напролом. Поважав лише комбінаційну гру, з тонким пасом, фінтами та хибними атаками. Не володіючи сильним кидком, брав точністю. Мені частенько діставалося від Фари за безглузді лобові атаки, часто безрезультатні. Це коли я ліз у бійку й не скидав йому, цілком вільному, м’яч. Як зараз бачу його і чую кудусівський докірливий крик: «Півень!» Ех, повернути б час назад, віддав би йому всі паси!

Вова Амбрасович — делікатний, інтелігентний товариш. Але якщо того вимагала гра, а я завжди вимагав жорсткого захисту, то Вол, помітно пересилюючи себе, навіть змінюючись на обличчі й роблячи його задумливо-відчуженим, починав «відпускати товар клієнтам», із вибаченнями, благо для цього в нього був атлетичний торс і могутні ноги. От би зняти це на кіноплівку й зараз переглянути!

Вол і Лев — підкорювачі острова Сахалін. Зранку начебто тверезі…

Та кожен із названих далі зробив свій внесок у перемоги команди. Юра Сівицький, Вова Чернушенко, Діма Тропін, Гена Павлов, Женя Лебедєв, Гена Устименко, Альберт Каврига, Валера Бєлов, Юра Груздєв, Толя Корнієнко, рядові Коля Шуваєв і Толя Кармішин.

Чемпіони!! Зліва направо — Женя Лебедєв, Толя Кармішин, Фарід Мухаммедов, Найщасливіший, Юра Сівицький, Коля Чернишов, Коля Шуваєв, Вова Чернушенко. Лев у цей кадр не потрапив. Команда без воротаря! Він фотографує.

Трохи напружувала відсутність нормального душу в гуртожитку. Приміщення для нього було, але гарячої води не передбачили. Вважали це панством. Та її взагалі ніде не було, тільки в системі опалення. От народ і використовував її для миття. А оскільки вона була надзвичайно іржава, просто коричнева, то на прикріплений до стелі гумовий відвід від батареї надягали мішок, набитий старими сорочками, трусами з рукавами — кальсонами, дірявими простирадлами та іншим ганчір’ям, що виконувало роль фільтра. Вмикаєш воду і на напівзігнутих ногах, радше навпочіпки, вмощуєшся під цим мішком, який швидко перетворюється на вигляд на дедалі більш витягнуту боксерську грушу, і, не барячись, миєшся, оскільки приблизно через пів години ця груша з чваканням обривається і падає комусь на голову або на підлогу — остаточно забилася іржею у верхній частині. Та до того часу вода вже стала далеко не прозорою. Відбувається перебірка, оновлюється начинка — і вперед, змерзла гвардіє, продовжувати процес. Підняти й почепити на стельовий гак грушу удвох не вийде: важка, слизька й уже гидко прохолодна, гадюка. Краще вчотирьох. Троє — четверо недомитих пихтять і корячаться, прив’язуючи цю іржаву грушу на місце. Зовсім погано, якщо мішок із ганчір’ям надто великий. Падає частіше, а підняти його до стелі й закріпити там дуже важко. Та й митися під ним треба більш ніж зігнувшись. У «десятці», звісно, у гуртожитку умови вважай ідеальні. Мийся скільки хочеш і заодно перись. Прання відбувається виключно ногами. Намилив одяг — і танцюй на ньому, підстрибуй. Чим довше, тим чистішою буде.

Сезон 1962 року, а це були перші вихідні травня, почали грати в гандбол 7х7, і всі пройшли перенавчання в Саші Жмакіна, офіцера з другого майданчика. Чудовий, добрий товариш, випускник МАІ. Кілька разів доводилося ночувати в його кімнаті, не пам’ятаю, в якому гуртожитку «десятки».

Жмакіни Зоя і Саша

Перед відповідальними іграми наша команда дружно збиралася зазвичай у кімнаті Діми Тропіна та Слави Акімова. Чому саме в цій кімнаті? Та якось вона була найзатишнішою, та й особистість самого Диментія до цього прихиляла. Сам він із кадетів, тобто закінчив Новочеркаське суворовське училище до вступу до Харківського. Чудовий радіоаматор, грамотний інженер і флегматик у побуті. Його природний стан і положення — напівлежачи на ліжку, у руці сигарета або книжка й оригінальне безслинне попльовування, на кшталт скидання прилиплої крихти тютюну. Але без тютюну, а просто так. Ліньки йому було навіть сходити в туалет. Сувора правда полягає в тому, що туалет спільного користування містився далеко від гуртожитку, добрих двісті п’ятдесят — триста метрів у північному напрямку. Серйозна споруда без дверей, не менш ніж на тридцять дірок. Завжди рясно присипані хлоркою, білі-білі. Не шкодували. Взимку, у мороз і сильний вітер, тягтися туди, звісно, було мало радості. Щовечора хтось кричав у коридорі дурним голосом: «Хто на Північ?» Збиралися нужденні й веселої компанією вирушали в ніч, до нужника. Дем’ян одного разу встановив рекорд — не відвідував нужник близько п’яти діб. Довелося вести його до очка практично під руки. Долежався.

Так от, подумки повернімося в оповіді до Дімчиної кімнати. Настанови на майбутню гру або розбір минулої закінчували розпиванням кави. Пили те, що підвозив рідний Воєнторг. А це «Кава чорна, мелена», сорт такий-то, ціна така-то. Жодних інших пояснень, що там насипали в пачку, не було. Розчинної кави тоді не було. Чай пили рідше, та й він був огидної якості, тільки грузинський. За тиждень до фінальних ігор я запроваджував сухий закон, усі сприймали його серйозно й дотримувалися, що було зовсім непросто. Річ у тім, що технічного спирту хорошої якості на майданчику, у кімнатах офіцерів, зокрема заправників, було, як то кажуть, хоч залийся. Лише на промивання своїх магістралей вони отримували його 400 кг після кожного запуску. Спирт стояв у деяких кімнатах на столі в графині або в шафі в каністрі. І жодної особливої цінності не становив.

Це потім, років через три, норми спирту на обслуговування техніки скоротили в десять разів, і з «хмизом» почалися перебої. За будь-яким застіллям як веселільний напій ішов лише він, рідненький. У деяких увійшло в погану звичку «хмизанути» до та після вечері. А годували нас безкоштовно за льотною нормою, як офіцерів частини, що стояла на бойовому чергуванні. Ракета 8К74 (Р7) у ті часи була єдиною ракетою з дальністю стрільби ядерною боєголовкою до США.

Початок добового бойового чергування полягав у урочистому розводі перед вечерею — у строю приблизно до двох десятків офіцерів, чергова зміна. Хтось зі штабних зачитує наказ, що закінчується фразою: «…для захисту рубежів Союзу РСР на бойове чергування заступити!» І вся зміна одразу йде вечеряти, а після вечері хто куди, а молодь — на спортмайданчики. Але якщо зіграли тривогу, то ми першими поспішаємо до МІК і готуємо все необхідне до прибуття решти офіцерів полку. У полку понад триста офіцерів, і щоб швидко зібрати їх за тривогою, а тривоги, як правило, трапляються вночі, від кожної частини організована так звана «тривожна група». Це до двадцяти спритних солдатів, постійно розміщених в одному із сухих підвалів житлового будинку на «десятці», переобладнаному під житло. Просто в підвалі розставлені койки. Ці спритники після оголошення тривоги вилітають у місто й кожен чеше своїм маршрутом — стукати у двері, піднімати людей. У кожного офіцера підготовлений «тривожний чемодан». Це чемодан середнього розміру, з яким цілком можна їхати у відпустку: там і комплект білизни, і все необхідне для повсякденного життя, навіть щонайменше дві банки консервів. Вміст чемоданів регулярно перевіряє начальство. Натовпи «заклопотаних відпускників» біжать до місця збору, звідки їх автотранспортом везуть на 31-й і 33-й майданчики. Проводяться необхідні горизонтальні випробування ракети, прибулі «головастики» пристиковують «башку», і ракету вивозять на стартову позицію, ставлять у стартову споруду, і всі чекають: що далі?? Буде чи не буде заправлення компонентами? Нашу ракету, якщо заправити, то треба й запускати. В іншому разі, під час зливу компонентів, ракета підлягає розбиранню та відправленню до Куйбишева, на «Прогрес», на промивання.

А все закінчується командою «відбій тривоги». Ракету компонентами пального не заправляють, кладуть на установник, і тепловоз тягне її назад до МІК. «Головастики» забирають головну частину й зникають на свою 38-му майданчик. Невиспаний народ із легким бурчанням розходиться по своїх робочих місцях — упіймати момент ще трохи подрімати, оскільки кожна така «гра у війну» триває до двох діб! А робоче місце в кожного розрахунку своє. У когось пультова, у когось лабораторне приміщення, а в когось і неосяжна зала.

А ще дошкуляли, і навіть більше, ніж тривоги, — «евакуації». Річ у тім, що за кілька кілометрів від нашого майданчика розташований 43-й, на якому роком раніше на його стартовій позиції (майданчик 41) сталася тяжка аварія. Під час передстартових вертикальних випробувань, за повного скупчення як стартового, так і відрядженого народу, вибухнула ракета 8К64 (Р16, маса 140 тонн), забравши на той світ понад сотню випробувачів разом із першим головкомом, маршалом Недєліним.⁴

24 жовтня 1960 року 8К64. Перед вибухом.

Вибух.

Палаючі смолоскипи людей. Біжать… падають…повзуть навкарачки. Завмирають димними горбочками.

Працює аварійно-рятувальна група. Засобів захисту вистачило не на всіх рятувальників. У смертельно отруйному середовищі пожежі деякі працювали без протигазів, у звичайних шинелях.

Ракета дніпропетровська, паскудна за якістю та до того ж на отруйних компонентах пального. Тому під час кожного вивезення сусідами своєї смердючки на старт наша частина в повному складі евакуювалася в степ. А оскільки доопрацювання цієї горе-ракети тривали перманентно, то це дошкуляло нам і вдень, і вночі. А ночі восени в Казахстані дуже холодні. Евакуації підлягає все живе 32-го майданчика, а це не лише наша частина, а й будівельники, відряджені, цивільні та навчальний центр — не одна тисяча людей. Вся ця публіка як може, так і влаштовується вночі. Де-не-де видно багаття, вогники сигарет, хтось намагається подрімати. А ночі в листопаді вже холодні. Ось коли я пошкодував, що відправив посилку з шинелями до Красноярська. Померз у накидочці. Але вся увага на сусідів. До них не більше п’яти км.

Надивився на їхні вибухи й аварійні пуски! А скільки разів бігали всією тисячною юрбою від помаранчевих і рудих хмар гептилу та азотної кислоти, наче стадо баранів! Біда в тому, що індивідуальний штатний загальновійськовий протигаз не фільтрує ці компоненти. Потрібен ізолювальний, на кшталт ІП-46. Зате натішився чудовими тюратамськими зорями досхочу. Слов’яни — народ особливий, деякі, «найрозумніші», примудрялися під час евакуації поспати в гуртожитку або «розписати пульку». Боротьба з ухильниками велася патрулями сувора, аж до погроз вибити двері, зате який приз! Усі мерзнуть у степу, іноді й до ранку, а ти, наче король, спиш у своєму ліжечку!

Новий 1962-й рік зустрічав у гуртожитку 2-ї групи, у кімнаті Діми Тропіна — «Тропініна». Були присутні Коля Чернишов, Юра Губарєв, Толя Батуков, Вася Древятников, Діма і я. Випили фляжку спирту, зробили їй «прожиг»⁵, поспівали пісень Булата Окуджави та обов’язкову «Заправлені в планшети космічні карти…», що закінчувалася мажорним твердженням: «на запилених стежинах далеких планет залишаться наші сліди!» Найкращою закускою до спирту вважалося угорське лечо. А якщо Дімка ще й відварював до нього макарони… Об’їдання! До стандартного закусочного набору входили рибний частик або кілька, помідори у власному соку, баклажанна ікра, чорний і білий хліб. Вечеря в нашій льотній їдальні накривалася для всіх офіцерів, а більша їх частина їхала додому, на «десятку», тому кожен, хто затівав вечірньо-нічні посиденьки, тягнув щось найсмачніше з їдальні до себе в гуртожиток, разом із тарілками⁶.

Але якщо збиралася велика компанія, то головними заводіями пісень були Віталій Морозов і Гена Устименко. «За що ви Ваньку-то Морозова», «Ви чуєте, гуркочуть чоботи», «Останній тролейбус», «З вікон скоринкою несе підсмаженою…». Де ті роки і де ті хлопці??

Древятников, Батуков, Чернишов, Губарєв, Тропін.

У Дем’яна на столі стояв диво-приймач «Фестиваль». На ті часи — найкращий у світі апарат, золотий призер Всесвітньої виставки в Брюсселі. Уміли й побутову техніку робити в СРСР, іноді.

Діма спорудив до нього приставку-конвертер на діапазони 13, 16 і 19 метрів у заглушці від ШРО⁷ червоного кольору, і ми слухали ворожі голоси без «глушилок». Тоді ж на Бі-Бі-Сі ведучі програми російською мовою Джонні та Мері знайомили світ із початківцями «Бітлз», і регулярно транслювали оркестр Віктора Сильвестра.

Наступний розділ >>

Примітки

1. «Сімка» 8К74

   ↩

2. Ракета несла моноблочну термоядерну головну частину потужністю 3Мт. Вона кріпилася до центрального блоку за допомогою трьох пірозамків. Характеристики ГЧ дозволяли уражати велику площинну ціль за допомогою як повітряного, так і наземного ядерного вибуху. ГЧ ракети, яка мала входити в щільні шари атмосфери зі швидкістю 7900м/с, являла собою конус із кутом піврозчину 11град. і довжиною7,2м. та масою 5500 кг. Надалі для ракет Р-7А була створена легша й менша за габаритами ГЧ.

   ↩

3. Одна з частин Плесецького полігону (в/ч 14056) із двома стартами.

   ↩

4. За свідченням заступника С. П. Корольова Чертока Б. Е. «84 солдати й офіцери були поховані в братській могилі міського парку. (Лише три роки потому над нею встановили обеліск з іменами похованих). Сорок два цинкові труни літаками розлетілися для поховання по містах, де жили або працювали загиблі». Черток Б. Е. «Ракети й люди. Гарячі дні холодної війни». М. Машинобудування 1997.

   ↩

5. Спорожніла фляжка кладеться набік, і до її шийки обережно підноситься сірник. Мікроімітація операції «Прожиг» ракети середнього радіуса дії Р5 (8К51, пальне — 92-відсотковий етиловий спирт, окиснювач — рідкий кисень).

   ↩

6. Начальник їдальні регулярно збирав ці тарілки по гуртожитках. Із скандалами.

   ↩

7. Штепсельний Роз’єм Відривний. Громадний, кілограмів на два, квадратний, зі штирями на сто, роз’єм. Потужним, вбудованим у нього електромагнітом відривався під час старту від кожного блока пакета.

   ↩