Красноярськ-26

Улітку 1956 року папу призначили на посаду начальника монтажного управління п/я 117, і треба було їхати в якийсь Красноярськ-26.

Завантажуємося в маленьку теплушку в нашому Томську-13 і, лежачи на м’яких диванах, в оточенні своїх речей удвох чи втроє, у складі вантажних вагонів повільно котимося на схід. Погода чудова, комфортно. Шкода, що подорож тривала всього два дні, та й Валя залишилася в Томську вступати до університету.

Це Валя вже закінчила Томський університет, отримала направлення до Красноярська й готувалася незабаром «мучити студентів». По сей день.

Під’їжджаємо до міста Красноярська. Попереду якісь голі червонуваті сопки й жодної тайги. Мама з обуренням: ти ж обіцяв, що буде дуже красиво? А краса почалася трохи далі, одразу за містом.

Атестат зрілості я отримав у 1958 році, закінчивши середню школу №91 м. Красноярськ-26.¹²

За будівлею міського театру видно тайгу на сопках³

Атестат був досить середній. І дуже здивувався розповіді Юри Шахворостова, що мій портрет у почесній галереї як «кращий фізик школи» всіх часів і народів. Мене, звісно, фізика виділяла, та й фізика був мій улюблений предмет, і в фізкабінеті я залишив три стендика з одиночними радіолампами та випрямлювачем. Шкільні роки чомусь згадуються як безперервне свято. Із учителів пам’ятаються улюблені й цікаві — фізик Маргарита Васильєвна, кресляр і фізрук. Фізрук — Андрущук Олег Кириллович. Як зараз розумію — це люди талановиті й на своєму місці. Пам’ятаються однокласники: Юра Шахворостов, Юра Цветков, Вова Ільяшенко, Тамара Усікова, Аза Абросімова, Сергій Легков, Свєта Чупрова, Ігор Кузнєцов, Свєта Бурцева, Галя Чернова, Вадим Гунбін, Лена Травкіна, Слава Каркос. Імена інших підзабуті, хоча іноді, у найнеочікуваніші моменти раптом спливають у пам’яті.

Вхід до Парку культури та відпочинку.

Я сидів на останній парті за спинами доволі великих Лени Травкіної та Ази Абросімової. Це дозволяло інколи почитати якусь захопливу художню літературу. У 10-му класі керував шкільним радіовузлом з завданням — підтримувати його функціонування й забезпечувати танцювальною музикою шкільні вечори та ранкову загальношкільну фіззарядку. Радіовузол — це вузьенька кімната у правому торці шкільної будівлі з одним вікном. Ліворуч, при вході, стоїть висока стійка, з мого зросту, куди достатньо раціонально вбудовані посилювач, радіоприймач, програвач і блок живлення. Усе, звісно, на радіолампах. У мене був набір платівок обов’язкового репертуару з маршами та мажорними комсомольськими піснями. До приходу молодої фізручки, а вона в мікрофон на всю школу транслювала: «посиділи… поприбавіть… раз, два, три…», я повинен був прогріти апаратуру й переконатися, що все в нормі. Ну а на вечорах із танцями я інколи встигав підніматися на другий поверх і навіть знаходити партнерку для танго. Наймодніший тоді танець.

На перерві в маленьку затишну радіорубку набивалися обрані, і слухали джаз на «ребрах». «Ребра» — це платівка, записана на використаному рентгенівському знімку. Пам’ятаю, що «Караван» Дюка Еллінгтона був вирізаний частим програванням у двох місцях.

Концертно-танцювальний зал у Парку культури та відпочинку

У цьому ж році я закінчив і музичну школу за класом скрипки. При музшколі організували оркестр з вокалістом, і ми з успіхом виконували не лише серйозні речі, але й лабали джазец. Слухачам добре сприймалися Дюковий «Караван», «Люблений мій» Гершвіна й усе з «Карнавальної ночі». Непогано, так нам здавалося, наш соліст Коля виводив: «може бути, я в середу з ним поїду, може бути, в четвер…» Гершвіна. Речі добирали на слух, з платівок і з магнітофона. У музшколі в кімнаті звукозапису стояв великий апарат з відкритими підкасетниками. Збиралися всім оркестром і переписували на папір, з моєю допомогою, оркестровку для кожного інструмента, відтворюючи по багато разів окремі фрагменти.

Одного разу під час прослуховування досить запальної пісеньки з приспівом «Тільки в шляху ти знайдеш щастя: вліво йдеш, вправо йдеш, прямо йдеш» про озабоченого чоловіка на арбі в пошуках нареченої, на приймальному підкасетнику зійшла стрічка. Оскільки в нас не було справжньої касети, то пристосували в якості бобышки сірникову коробку. Ось вона, прийнявши з півкілометра стрічки, і вискочила зі шипів. Почали розбирати ці кудрі-спіралі, розвішувати їх на бокових світильниках. А цю котушку з записами хтось викупив у нашого просунутого кресляра. Десь опівночі не витримали нерви у вокаліста-акордеоніста. З якимись криками він почав стрічку рвати. Тут же стадне весельє охопило всіх, і всю котушку роздерли на шматки. Розкути ідіоти почали ці шматочки пхати в магнітофон і з гоготом слухати. Як потім наш лідер виправдовувався перед господарем, не пам’ятаю.

Найперша площа міста

Багато читав, звісно на шкоду навчанню, займався фотографією й ходив у радіоклуб, заразився радіолюбительством. Радіоклуб вів наш сусід по поверху Сан Саныч Громов, випускник ЛЕІСу. А як весело всією школою їздили в колгосп на прибирання картоплі. Не вичерпували нормами й наприкінці дня загальний обід із печеною в спільному кострі картоплею. А практика на РМЗ, ремонтно-механічному заводі, де я був призначений у підсобники до токаря карусельного станка. Це скоріше не станок, а серйозне спорудження з доброю кабіною керування, яким керували з підвісного пульта. Деталі й заготовки в патрон, що обертається горизонтально, встановлювалися лише краном. Коли йшла чорнова обдирка заготовки, то через потужний візг, свист і хрускіт стружки доводилося пояснюватися з токарем жестами. До пульта мене, звісно, не допускали, а дозволялося лише великим гаком витягувати з ями під станком палаючу фіолетову стружку й вантажити її в ящик на візку. У перший же день я спалив свої

Єнісей

прекрасні чехословацькі кеди, наступивши на розжарену спіраль стружки. А коли токар затівав

Вхід до «Гори»

заточку різців, то мені дозволялося їх відносити до точила, по одному за ходку. Два вже не підняв би.

Це мій Красноярськ-26

---

Не забути безмежну прекрасну тайгу й наші походи в неї зі Славою Шаровим за кедровим горіхом.

Кінець серпня. Удень навіть жарко. Збираємося в тайгу на два-три дні. До кедрачки йти близько чотирьох годин, у першій половині шляху треба подолати невелику гірську гриву з тягуном — дуже пологим підйомом стежкою, пробитою в траві заввишки не менш як два метри. Обов’язково на шляху ми виганяємо ведмедя — йдемо широкою вирубкою, зарослою малиною, під високовольткою. Тому в дорозі дуже голосно розмовляємо і кричимо, просто періодично кричимо. Тягун закінчується досить крутим, навіть небезпечним схилом, спуск по якому діагоналями, по осипах на рюкзаку або сідати попі. Тут уже не до розмов. Перетинаємо вузькоколійку. Ще трохи — і ми йдемо красивим розпадком вздовж ручаю. Набираємо води, напиваємося й далі, до кедровника. А кедр у красноярській тайзі — найвищі дерева. Усілякі там ялини, сосни й листяний чагарник під ним.

Іти без стежки складно, бо під прекрасним килимом моху практично немає твердого ґрунту, а безладне насипання впалих і вже гнилих дерев. Рухаються зигзагами по буграх-стовбцях. Оступився — провалився майже по пояс. Пора зупинитися табором і лізти на дерево. А для табору обирається галявина обов’язково з твердою основою, щоб багаття не пішло під мох і було нормально покемарити вночі. Добре, якщо галявина розміром хоча б десять на десять метрів. Спальні речі — два невеликі шматки брезенту. Гнуса вже немає, але жарко й ми шукаємо протяг. Промисловики збивають шишку клепаном, гігантським дерев’яним молотком, встановлюють удвох-трьох вертикально і дубасають ним по стовбцю, а нам треба лізти на верхівку і трусити кожну гілку індивідуально.

Отець зробив мені дуже зручні портативні «кошки», у яких не заплутуєшся в гілках. Щільно прив’язуєш ко́шки до чобіт, обираєш дерево не дуже товсте, щоб руками зручно охоплювати. І вперед, до вершини. З перших метрів підйому руки й живіт у прозорій смолі, надзвичайно липкій: стиснеш кулак і з труднощами й повільно розтискаєш. Перший раз було навіть страшнувато, раптом не розтиснеш. І ось воно, вістря кедра. Притискаючись усім тілом до стовбура, лізеш все вище й вище. Стоп. Далі небезпечно, занадто тонкий стовбур. А як хитається дерево — подих забирає! Полетиш уперед, полетиш назад із дуже широкою амплітудою. Лише заради цього можна лізти на таку вершину. Ще більший захват від картини прекрасної безмежної тайги. Під тобою вона зелена, а вдалині синя. Хочеться птахом літати над цими красотами. А знизу вже й напарник кричить: час уже братися до справи. А справа не складна — трясти верхні гілки руками, а всі нижні молотити, розгойдувати ногами. Але виключно після попереджувального крику, щоб напарнику не впала шишка на голову. Шишки смолисті, важкі, падають як камені з такої висоти, шелестять, збиваючи листя з дерев.

Шишки пробивають глибокі нори в хвойному килимі, і їх треба одразу діставати й скидати в купу. А на наших шишках уже трудяться бурундуки, кумедні й спритні. Як же вони цікаво перекидаються одне з одним. Бурундук дуже схожий на маленьку білочку, але з дуже слабко опушеним хвостиком. Шишку вправно лущить теж стоячи на задніх лапках, дуже метушливо й пильно дивлячись на тебе своїми чорними оченятами. І значно сміливіший за білок, нахальний. З гарного дерева збивають до п’ятисот шишок. На наступне дерево лізе напарник. За день обтрясемо не більше десяти дерев. Важко. До вечора розпалюємо велике багаття для обпалу-парування шишок. Парування робиться дуже просто, якщо в багатті вже достатньо жарких вугіллів. Насипається шар свіжих шишок і, не доводячи до вуглиння, через п’ять хвилин ці шишки згрібаються вбік, поступаючи місце новій партії. Не дочікуючись повного охолодження шишки, прокручують по одній над брезентом, й усі гаряченькі горішки, мов злітають, випливають з своїх гнізд. Лущимо над шматком брезенту й отримуємо готовий горіх. Пообідали й спати. Не пам’ятаю, щоб було холодно на ночівлю. А зранку в зворотний шлях додому. Забиратися на круту стежку на гриву й по дуже пологих два кілометри вниз. І те, що було виснажливим тягуном прямо змушує, не без допомоги поприскаючого позаду рюкзака з горіхами, перейти на біг, закінчуючи стежку скаженим кросом. Нагадаю, що стежка в двометровій траві й перетинається впалими стовбурами дерев.

А про баскетбол і лижі можна говорити й говорити. Дивно, але до дев’ятого класу, в томській школі, я ні разу не грав у баскетбол, навіть не бачив ніколи, що це таке. А зріст у мене був підходящий, і з перших днів красноярської школи мені довелося «посилювати» команду класу на внутрішньошкільному першенстві. Кожна гра проходила за великого злагодження болільників, переважно дівчаток. Крик, писк, усі бігають туди-сюди, потрапляють м’ячем у корзину. Я теж стараюся, бігаю куди всі біжать, задираю руки, забуваю опустити їх, коли м’яча вже немає, а якщо він раптом опиняється в моїх руках, то я миттєво переходжу в ступор і починаю топтатися на місці під підбадьорливими криками дівчаток.

Чемпіонат школи проводився після уроків і буквально через два дні з ще більшим хвилюванням виходжу на майданчик. Гра відбулася трохи свідоміше, ніхто над мною не сміявся, хоча я все робив криво, а в корзину взагалі з гри не потрапляв. Записався до секції й почав абсолютно фанатично тренуватися. Декілька разів показували навчальні фільми з баскетбольної техніки. Якщо виводили з уроків, а тоді це було звичне покарання — неслухняні штурми йшли в спортзал і відпрацьовували кидок у корзину власною шапкою. Удача буває, якщо у когось був у заначці тенісний м’ячик. Тоді і на наступний урок запізнювалися або взагалі не йшли.

Часто траплялося так, що в музшколу я йшов з обома зайнятими руками. У одній футлярі зі скрипкою, в іншій дорожньому чемоданчику з формою й кедами. Від інтенсивних тренувань ламалися нігті, і м’якоть пальців відривалася. Трохи, але дуже боляче, якщо на наступний день треба було йти на уроки в музшколу.

Дуже добре в мене пішли лижі. Це теж був мій вид. Приваблювало в лижах головне — подолання себе, боротьба з втомою, боротьба з суперниками. Ти знаєш, що суперникам теж важко, але ж ти можеш ще піднатужитись, адже у тебе більше волі, ніж у тих хитрунів… Друге місце в місті з кросу на 5 км. Словом, життя вийшло вдалим.

І от тут-то, навесні 58-го, з’являється в школі якийсь майор-краснобай із воєнкому та за один раз вербує шістьох хлопців вступати до Іркутського військово-авіаційного технічного училища — ІВАТУ.⁴ Я без коливань і навіть із якимось захопленням піддався, дозволив себе зачарувати казочками вербувальника. Ах, які славні й безхмарні життєві перспективи малювало моя уява!.

А моє очне знайомство з авіацією відбулося у 1951 році польотом з батьками з Челябінська-40 до Феодосії через Москву на Лі-2.⁵ Татові тоді дали першу відпустку за чотири роки роботи за колючою дротом.

Летіли цілий день. Зробили кілька посадок. Дозаправлялися. Народ, що літав, людина десять челябінців, не поспішаючи, рушили до чергової аеропортової їдальні підзасобити, а хтось і випити. Так само без поспіху піднімалися на борт і відривалися. Окрім загального захвату від польоту, злетів і посадок, пам’ятаю здивування від можливості спостерігати землю, що пропливала під нами, натиснувши педаль туалету…

Лі-2

Наступна глава >>

Примітки

1. Поява Красноярська-26 пов’язана зі спорудженням на берегах Єнісею великого атомного підприємства — Гірничо-хімічного комбінату. Основною діяльністю комбінату було вироблення зброярського плутонію, необхідного компонента для виробництва ядерної зброї. Унікальним є факт розміщення атомного підприємства під землею в скельних породах. Усього за вісім років силами десятка тисяч ув’язнених було зведено численні тунелі «атомної печери». Обсяг підземних виїздів на момент початку роботи нового підприємства в 1958 році перевищував обсяг тунелів московського метро. Можливо, це одне з найзначніших споруд радянської епохи, яке стоїть на одному з перших місць у переліку немислимих за масштабами й трудовитратами заводів-гігантів, каналів, дамб тощо. У січні 1950 року після ряду проведених досліджень було підготовлено звіт уряду про будівництво під Красноярськом третього, після Челябінська-40 і Томська-7, закритого міста й комплексу виробництв для напрацювання й виділення зброярського плутонію — ГХК. У лютому з ним ознайомився Йосиф Сталін. Цікаво, що спочатку було три варіанти розташування житлових районів:

   • розмістити житловий комплекс із соцкультбайтом на 20-25 тисяч людей у горах, на 50 метрів вище основного об’єкта (в величезних штучних печерах);
   • збудувати місто в Кантатській ущелині й з метою маскування засипати поверх особливої основи породу, що добиралася при проходці підземних об’єктів, а зверху розбити сади, посадити ліс тощо;
   • розмістити місто відкрито в лісовому масиві на території колишньої заплави Єнісею.

   Зупинилися на останньому варіанті

   Зате основний об’єкт був розміщений відповідно до унікального проекту в товщі гірського масиву, на глибині 200 метрів від поверхні, на правому березі річки Єнісею. Розташування ГХК у горі надало об’єкту колосальну стійкість і життєстійкість в умовах війни. Так, він здатний витримати бомбардування з повітря. За проектуванням була врахована можливість прямих ядерних ударів, а перебування об’єкта в Сибіру, в центрі країни, а отже, під захистом багатьох рубежів комплексу ППО, зробило ГХК практично невразливим.

   ↩

2. Зараз Железногорськ. Окрім атомної промисловості, у Железногорську випускається 70 % російських супутників цивільного призначення.

   ↩

3. Автор одного разу солювався з якимось концертом у цій будівлі.

   ↩

4. Пізніше — Вищий військово-авіаційно-технічне училище імені А.Н. Туполева

   ↩

5. Радянський «Дуглас», копія американського DC-3.

   Крейсерська швидкість 290 км/год

   Дальність польоту 2500 км

   Корисне навантаження 14 – 21 пасажир

   Шасі — тришпильне з хвостовим неубираючимся в польоті колесом і частково що прибираються в мотогондоли передніми колесами. На стоянці літак стояв із опущеним майже до землі хвостом і сильно піднятим носом.

   ↩